Поки теоретики від культури у затишних європейських резиденціях розлого розмірковують про «неможливість поезії після катастроф», українські театри тріщать по швах. Подивіться на афіші тилових та прифронтових міст. Аншлаги на гастрольних антрепризах, викуплені за тижні квитки на вистави стаціонарних колективів.
Блогери та арткритики влаштовують справжні гладіаторські бої в соцмережах навколо кожної нової вистави Максима Голенка чи Івана Уривського. Театр сьогодні остаточно затьмарив телевізійні серіали, бо тут — жива емоція, тут кров, піт, нерв і безпосередній діалог із глядачем.
Але в чому парадокс? Ми навчилися заповнювати зали, проте досі боїмося дати суспільству масштабне, легке за формою, але глибоке за сенсами музичне осмислення нашої теперішньої реальності. Коли заходить мова про виставу про війну «тут і зараз», режисери зазвичай обирають важку психологічну драму або документальний театр. Спроба ж заговорити про створення воєнної оперети досі викликає у снобів передбачуване шипіння: «Оперета під час війни? Канкан на руїнах? Не на часі!».
Але в чому парадокс? Ми навчилися заповнювати зали, проте досі боїмося дати суспільству масштабне, легке за формою, але глибоке за сенсами музичне осмислення нашої теперішньої реальності. Коли заходить мова про виставу про війну «тут і зараз», режисери зазвичай обирають важку психологічну драму або документальний театр. Спроба ж заговорити про створення воєнної оперети досі викликає у снобів передбачуване шипіння: «Оперета під час війни? Канкан на руїнах? Не на часі!».













