Чому краще б таких перемовин не було?

Аналіз «бізнес-дипломатії» та її руйнівних наслідків для України

Сьогоднішні спроби адміністрації Дональда Трампа «завершити війну за 24 години» через залучення неформальних бізнес-партнерів замість професійних дипломатів створюють небезпечну ілюзію прогресу. Для України цей процес перетворюється на стратегічну пастку, де кожен день «діалогу» наближає не мир, а катастрофу.

1. Заміна суверенітету на «активи»

Головна проблема полягає в тому, що перемовини ведуть люди, які звикли будувати хмарочоси та інвестувати в ресурси (Стів Віткофф, Джерад Кушнер), а не захищати міжнародний порядок.

Для них територія — це не Батьківщина, а «нерухомість» із певною ціною. Вони готові торгуватися за гектари, ігноруючи долі людей та безпекові ризики. Акцент зміщується на український літій, титан та чорноземи як на «розмінну монету» для задоволення апетитів Кремля та американських корпорацій.

Це не мир, а продаж майбутнього країни в обмін на хитке припинення вогню.

2. Стратегічна пауза для агресора

Поки емісари Трампа та російські олігархи (як-от Кирило Дмитрієв) обговорюють «справедливі угоди», Росія отримує те, чого їй найбільше бракує — час.

Кожна година порожніх розмов у Женеві чи Мар-а-Лаго дозволяє ворогу поповнювати арсенали та зводити нові лінії оборони на окупованих землях. Європейські партнери, бачачи активність Вашингтона, ставлять на паузу постачання зброї, боячись «зіпсувати мирний процес». Україна опиняється в ситуації штучного дефіциту ресурсів під акомпанемент розмов про мир.

3. Дезорієнтація та розкол суспільства

Найпідступніший наслідок цих перемовин — удар по внутрішній стійкості України.

Розмивання мети: коли київська влада змушена підігрувати риториці «швидкого миру», суспільство перестає розуміти, за що триває боротьба. Виникає когнітивний дисонанс: фронт тримається надлюдськими зусиллями, а в медіа обговорюють умови капітуляції під виглядом «бізнес-кейсу».


Ілюзія швидкого фіналу: обіцянки миру «вже завтра» породжують апатію. Коли ці обіцянки не справджуються (бо Путіну не потрібен мир, йому потрібна вся Україна), настає глибока суспільна депресія, якою миттєво користується ворожа пропаганда.


Поляризація суспільства: Частина населення може підтримувати мир за будь-яку ціну через втому, тоді як інша (військові, волонтери) сприйматиме це як зраду. Це ідеальний ґрунт для внутрішніх конфліктів, на які розраховує російська пропаганда.

4. Європейська метушня як фактор хаосу

Намагання європейських лідерів «втиснутися» в цей процес лише погіршує ситуацію. Намагаючись довести Трампу свою корисність через закупівлю зброї чи пропозиції «контрольних місій», Європа сама починає говорити мовою компромісів. Замість єдиного фронту підтримки ми бачимо ринок, де кожен намагається виторгувати собі місце в «новій реальності».

Чому відсутність таких перемовин була б кращою?Без цих імітаційних процесів Україна та її союзники мали б:

1. Чіткість стратегії: Розуміння, що єдиний шлях до миру — це виснаження агресора, а не вмовляння бізнесменів.

2. Єдність суспільства: Відсутність ілюзій про «легкі рішення» тримає націю в тонусі.

3. Дипломатичну суб'єктність: Перемовини мають вестися на основі міжнародного права, а не корпоративних інтересів третіх сторін.

Імітація перемовин за сценарієм Трампа — це «солодка отрута». Вона дає коротку надію, але водночас паралізує волю до спротиву та готує ґрунт для наступного, ще потужнішого удару агресора.

Розглянемо деталі «плану Трампа» (станом на лютий 2026 року) саме через призму того, чому імітація процесу за цими лекалами є небезпечною пасткою, що марнує час і підриває стійкість українського суспільства.

Пункт плану	Чому це «пуста трата часу»	Як це дезорієнтує населення
Заморозка по лінії фронту	РФ використовує паузу для накопичення ракет і перегрупування сил. Це не кінець війни, а перерва перед новим ударом.	Створює ілюзію безпеки. Люди повертаються в прифронтові зони, а потім стають заручниками нової хвилі агресії.
Відмова від НАТО на 20 років	Це позбавляє Україну єдиного реального механізму безпеки, залишаючи нас у «сірій зоні» наодинці з агресором.	Породжує відчуття «покинутості» Заходом та знецінює стратегічний курс, закріплений у Конституції.
Демілітаризована зона (ДМЗ)	Без чітких гарантій (наприклад, військ НАТО, а не просто спостерігачів) ця зона стане територією беззаконня під гібридним впливом РФ.	Розмиває поняття державного кордону та суверенітету в очах громадян.

Чому імітація — це гра на користь ворога?

Втрата «дипломатичного темпу»: поки тривають нескінченні зустрічі в межах ініціатив Трампа, Україна втрачає час на лобіювання реальної зброї (далекобійних ракет, ППО). Партнери в ЄС займають позицію «почекаємо, що вирішать у Вашингтоні», що фактично паралізує допомогу.


Легітимізація вимог агресора: сама згода на обговорення пунктів, які раніше вважалися неприйнятними (наприклад, статус окупованих територій), подає сигнал світу, що міжнародне право більше не діє. Це деморалізує тих, хто воює за кожен метр землі.


Інформаційний хаос: коли офіційні особи змушені підігрувати риториці Білого дому про «швидкий мир», виникає розрив між реальністю в окопах та заявами в телевізорі. Це і є дезорієнтація, яка веде до падіння довіри до державних інституцій.

Будь-які перемовини без чіткого механізму примусу Росії до миру — це не дипломатія, а капітуляція в розстрочку. Для України це втрата часу на підготовку до довготривалої оборони та ризик внутрішнього вибуху через нерозуміння кінцевої мети.

G&S.