Два з половиною роки без прямої, відкритої пресконференції Президента — це не просто пауза в медійному графіку. Це небезпечний розрив між військово-політичним керівництвом країни та суспільством. Офіс Президента воліє спілкуватися з нацією через тепличні інтерв’ю, монологи у вечірніх відеозверненнях або закриті зустрічі off-the-record для обраних.
Але журналісти — це не опозиція і не охоронці політичних рейтингів. Медіа лише транслятор тих запитань, які щодня лунають на кухнях, у бліндажах і волонтерських штабах. Люди, які роками несуть на собі весь тягар війни, донатять і втрачають близьких, мають право знати чесні відповіді.
А запитань накопичився критичний масив. І поставити їх більше немає кому — в Україні сформована така вертикаль влади, де жоден міністр чи речник не має достатньої політичної суб'єктності, ну така "лагідна монархія" квартального штибу. Єдиним кінцевим адресатом усіх системних проблем залишається Верховний Головнокомандувач.
ППО та нові виклики: чому захист пасує перед новою загрозою?
Масовані атаки останніх тижнів оголили проблему, про яку довго воліли мовчати. Поява у ворога великої кількості баражуючих боєприпасів на реактивних двигунах кардинально змінила ситуацію в небі. Завдяки швидкості у 400–500 км/год та здатності підніматися на висоту кількох кілометрів ворожі дрони фактично нівелювали систему повітряної оборони, яку країна вибудовувала роками.
Мобільні вогневі групи втрачають ефективність. Кулеметні розрахунки та зенітні установки розраховані на значно повільніші й нижчі цілі. Вони просто не дістають нові реактивні апарати.
Збивати такі дрони ракетами до систем Patriot, NASAMS чи IRIS-T — означає швидко виснажувати й без того дефіцитні запаси союзників. Витрачати ракети вартістю у сотні тисяч чи мільйони доларів на здешевлені реактивні боєприпаси — шлях до виснаження ППО.
Безпілотники-інтерцептори не встигають: малі FPV-перехоплювачі, які успішно нищили класичні повільні "Шахеди", не мають необхідної тягової оснащеності, щоб наздогнати реактивні цілі.
Розвиток технологій ворога був передбачуваним. Чому контрактування швидкісних засобів перехоплення та масове впровадження нових технологій не відбулися заздалегідь? Ще до відставки попереднього міністра оборони. Це питання стратегічного планування, за яке безпосередньо відповідає Ставка.
Де українська балістика?
Анонси, які регулярно лунали з найвищих трибун, ставили планку очікувань дуже високо. Суспільство пам’ятає офіційні заяви про успішні випробування першої вітчизняної балістичної ракети. Проте час іде, а відповіді на ключові питання відсутні:
- Де масоване серійне виробництво української балістики, здатної знищувати ворожу інфраструктуру та аеродроми глибоко в тилу противника?
- Чому держава з потужною конструкторською школою, знову опиняється в позиції постійного прохача, місяцями вибиваючи дозволи на використання західного озброєння?
- Хто несе персональну відповідальність (бо Кабмін - колегіальний орган) за реальну ефективність використання оборонного бюджету, виділеного на ракетну програму?
Коли замість системних звітів суспільству пропонують загальні фрази про "таємницю та плідну роботу", це викликає цілком обґрунтовану тривогу щодо внутрішнього управлінського хаосу.
Кадрова недоторканність та корупційні дії на Банковій
Не менш гостре питання — ситуація всередині самого Офісу Президента. Постійні розслідування щодо державних закупівель, сумнівні кадрові призначення та непрозорість дій оточення глави держави підривають довіру як усередині країни, так і серед наших міжнародних партнерів.
Централізація влади досягла межі, коли всі ключові рішення — від економіки до військових закупівель — ухвалюються у вузькому колі людей, яких ніхто не обирав. Але швиденько "звільняються", як тільки на горизонті з'являється корупційний скандал. І коли до цих посадовців виникають прямі запитання, Президент воліє брати їх під особистий захист або ігнорувати суспільний резонанс.
Повага до суспільства замість мовчання
Український народ демонструє виняткову стійкість, але вона тримається на чесності та довірі. Намагання замінити прямий діалог зрежисованими медійними форматами підриває цю єдність.
Відкрита пресконференція з незручними, але життєво важливими запитаннями — це не примха журналістів. Це прямий обов'язок Президента перед країною, яка виборює своє право на існування. Настав час вийти до людей і відповісти на все, що накопичилося за 2,5 роки тиші.
G@S.
Немає коментарів: