Миколаїв початку ХХ століття у масовій свідомості (особливо з подачі радянських та імперських істориків) тривалий час змальовували як суто мілітарне, русифіковане місто верфей, де єдиним звуком був гуркіт металу, а єдиною логікою — державне замовлення з Петербурга. Але якщо застосувати метод «археології почуттів» і зняти цей ідеологічний фасад, під ним виявиться затяте, інтелігентне й абсолютно живе українське ядро.
Центром цього тяжіння була миколаївська «Просвіта», заснована у лютому 1907 року. Це був не просто культурний гурток, а простір першої системної деколонізації Півдня. Просвітяни збиралися на вулиці Спаській, і саме там гартувалися смисли, які досі визначають характер нашого міста.
Хто ці люди, чиї імена радянська влада намагалася випалити з міської пам'яті? Відновлюємо список тих, хто тримав український фронт у Миколаєві до 1918 року.
Батьки-засновники: Стратеги та донори
Наприкінці 1907 року організація налічувала 180 членів, а згодом розрослася майже до 400. Керував цим процесом перший склад Ради товариства, обраний 25 лютого 1907 року.
Микола Аркас (Голова). Нащадок грецького роду, син адмірала, який обрав українську ідентичність. Аркас став фінансовим та інтелектуальним тараном: він не просто фінансував «Просвіту», а видав тут, у Миколаєві, першу доступну «Історію України-Русі» та написав оперу «Катерина».
А. Крижанівський та Ю. Маковський. Товариші (заступники) голови, які забезпечували щоденне виживання організації в умовах постійного пресингу з боку жандармерії.
Ю. Литвин. Писар (секретар) Ради, через чиї руки проходило все небезпечне листування з цензурними комітетами.
П. Скляр та В. Дейнека. Скарбники, які буквально по копійці збирали членські внески та пожертви на українські книжки та будівництво пам'ятника Шевченку в Києві.
Точка перетину: у цьому ж першому, фундаментальному складі Ради товариства фігурує Сергій Петрович Гайдученко — видатний юрист і гласний міської думи. Ми знаємо його як першого директора нашого краєзнавчого музею, але задовго до відкриття залів музею, Гайдученко створював правовий щит для миколаївських українців.
Практики «малих справ»: ті, хто розмовляв із містом
«Просвіта» працювала як сучасний аналітично-культурний хаб. Вона була поділена на секції, кожна з яких вела свою війну за міські мізки:
Літературно-науковий відділ: очолював особисто Микола Аркас. Вони привозили в місто україномовні видання, які в портовому Миколаєві тоді були на вагу золота.
Артистично-музичний відділ: під керівництвом Б. Кузнецова. Вони ставили перші українські вистави для робітників верфей, пробиваючи стіну культурної ізоляції.
Відділ книгарень і книгозбірень: очолюваний П. Андріященком. Бібліотека-читальня «Просвіти» на Спаській була, мабуть, найбільш «неблагонадійним» місцем для імперських шпигунів, адже туди масово йшла залізнична та суднобудівна молодь.
Господарський відділ: П. Дюмін, М. Заполенко, С. Ген. Люди, які тримали на собі матеріальну базу товариства.
Хвиля Свободи: 1917–1918 роки
Після краху імперії у 1917 році «Просвіта» вийшла з підпілля. Це був час, коли культурологія переростала в державне будівництво. Організацію очолювали та перезапускали у бурхливі роки війни нові лідери: М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко-Осмоловський, Б. Брояківський, О. Зима, К. Христаченко.
Навколо них гуртувалося активне лекторське та просвітницьке ядро, яке українізувало місцеві гімназії та створювало курси для вчителів: П. Біляновський, Д. Іваненко, П. Каракаєв, Л. Ківшик, Г. Литвиненко, І. Лобко, Г. Манілов, Г. Науменко, І. Сопенко, К. Черниш.
У цьому ж ряду стоїть імена молодих інтелектуалів, які згодом сформували обличчя нашої науки:
Микола Лагута. У 1917 році — 22-річний затятий лектор «Просвіти», а в 1920-х — творець Миколаївського окружного архіву та голова наукового товариства при ВУАН. Людина, яка врятувала документи нашого міста від фізичного знищення, а потім була розстріляна радянською владою у 1937-му за сфабрикованою справою «СВУ».
Замість епілогу: логіка стійкості
Цей список — не просто перелік імен із жовтих архівних сторінок. Це генеалогічне древо нашої теперішньої стійкості. Коли ми сьогодні говоримо про специфічний характер Миколаєва, про його здатність тримати удар і чинити опір, ми маємо пам'ятати: цей ґрунт не був порожнім.
Його понад століття тому засіяли Аркас, Гайдученко, Лагута та сотні інших миколаївських просвітян. Вони програли свої життя радянському тоталітаризму, але виграли майбутнє для нашого міста. Наше завдання зараз — просто пам'ятати їхні імена в обличчя.
Адреса миколаївської "Просвіти" після смерті Аркаса змінювалася. Полишивши приміщення у будівлі Технічного товариства, у 1910-1912 роках будинку на році Малой та Великой Морських розміщувалася миколаївська «Просвіта».
Немає коментарів: