Виступ Андрія Звягінцева на Каннському кінофестивалі справді викликав величезну хвилю обурення, особливо серед українського суспільства та культурної спільноти. Його риторика про "жертв з обох боків" та спроба просунути тезу про "миру бажають мільйони" є яскравим прикладом того, як російські так звані "ліберали" намагаються зняти відповідальність з усього російського суспільства та перекласти її виключно на одну людину в Кремлі.
Ця позиція є не просто наївною, вона є глибоко маніпулятивною і працює як черговий інформаційний вкид для західної аудиторії.
Чому тези про "війну однієї людини" є міфом
Західна ліберальна тусовка часто охоче підхоплює наратив "це війна Путіна, а звичайні росіяни страждають". Проте реальність на полі бою та всередині самої Росії повністю це спростовує.
Хто в окопах? На українській землі воюють, вбивають, ґвалтують і мародерують не вигадані персонажі чи один диктатор, а сотні тисяч конкретних російських громадян. Це чиїсь батьки, сини, чоловіки та брати, які пішли на цю війну добровільно (за гроші) або за мобілізацією, але без масового внутрішнього спротиву.
Громадська підтримка. Російське населення підтримує війну не лише пасивно, мовчки сидячи біля телевізорів. Вони збирають кошти на дрони, амуніцію та аптечки для своїх солдатів. Російські жінки благословляють своїх чоловіків на вбивство українців, а батьки радіють виплатам за загиблих.
Культура як ширма. Російська культура, включаючи кінематограф, довгі роки фінансувалася державою і прямо чи опосередковано вирощувала цей імперський комплекс вищості. Спроби тепер виставити російських солдатів "жертвами режиму" — це намагання розмити межу між агресором і жертвою агресії.
Головна небезпека таких промов: коли відомий режисер зі сцени авторитетного європейського фестивалю закликає допомагати "сім'ям російських військових" або бідкається через їхні долі, він легітимізує агресора. Він намагається викликати співчуття до тих, хто прийшов руйнувати українські міста.
Це рабська психологія суспільства, яке відмовляється визнати власну колективну провину та відповідальність за геноцид сусіднього народу, ховаючись за формулюваннями про "мир" та "гуманізм", які в цьому контексті звучать як абсолютний цинізм.
Те, що французька (і ширше — європейська) культурно-бюрократична еліта продовжує тримати двері відчиненими для представників країни-агресора, свідчить про глибоку інтелектуальну сліпоту та небажання виходити з зони комфорту.
Ця толерантність до культури, яка стала інструментом масового засліплення й мобілізації, зомбування мільйонів росіян на загарбницьку війну, має кілька цинічних та психологічних причин.
Чому Захід продовжує підживлювати російську культуру?
Міф про "велику російську культуру" як недоторканну святиню
У свідомості європейських інтелектуалів десятиліттями вирощувався культ Достоєвського, Толстого, Чайковського та Дягілєва. Вони щиро вірять, що культура існує у вакуумі, окремо від політики й танків. Для європейського бюрократа заборонити чи навіть обмежити російську культуру — це наче вчинити акт варварства проти "світової спадщини". Вони не здатні зрозуміти, що ця сама культура століттями обслуговувала імперію і виховувала в росіянах почуття вищості над сусідами.
Пошук "хороших росіян" як заспокоєння власного сумління
Західний лібералізм побудований на пошуку діалогу. Коли з'являється фігура на кшталт Звягінцева — який позиціонує себе як "опозиціонер", "вигнанець" чи "дисидент", — західні інституції хапаються за нього обома руками. Для них це спосіб показати: «Ми не проти росіян, ми проти Путіна. Дивіться, ми підтримуємо іншу, "гуманну" Росію». Вони не хочуть бачити, що цей "ліберальний" митець у першому ж публічному виступі починає жаліти окупантів та просувати кремлівські наративи про "мир попри все".
Культурний снобізм та "елітарність"
Каннський фестиваль та схожі європейські майданчики часто ставлять свій так званий "мистецький критерій" вище за моральний чи безпековий. Для них скандал, рефлексії агресора, "складні художні смисли" часто важать більше, ніж чітка і безкомпромісна солідарність із жертвою. Це прояв ситого елітарного егоїзму, коли чужа трагедія сприймається лише як тло для чергової мистецької дискусії.
Фінансові та репутаційні капітали
Російські гроші роками вливалися в європейські культурні фонди, кіновиробництво та меценатство. Сформувалися стійкі лобістські зв'язки. Повністю обірвати їх — це означає визнати помилковість своєї багаторічної політики "залучення Росії через культуру" (так звана політика Wandel durch Handel або зміни через зближення), яка зазнала повного краху.
Культура як зброя масового ураження
Захід досі відмовляється зрозуміти головне: російська культура сьогодні — це не про гуманізм. Це інструмент легітимізації зла.
Вони не бачать прямого зв'язку між багаторічним плеканням міфу про "російську душу" та тим, як мільйони мешканців Московії без жодних докорів сумління йдуть стирати з лиця землі українські міста. Такі, як Звягінцев та боготворящий його екс-киянин продюсер Роднянський, немало доклалися, щоб сучасну московську культуру зробити популярною. А ця культура не зупинила звірств у Бучі, Маріуполі чи Оріхові; навпаки, вона стала тією димовою завісою, за якою Росія ховала свою звірячу сутність.
Підтримувати, фінансувати й випускати на міжнародні майданчики режисерів з РФ — це давати агресору допінг. Це дозволяє їм залишатися в глобальному контексті, створюючи ілюзію, що "не все так однозначно", поки їхні співвітчизники в українських степах намагаються знищити цілу націю.
В.Головченко.
Немає коментарів: