Поняття «симулякра», введене Жаном Бодріяром, є фундаментальним для розуміння сучасної епохи, де копія стає важливішою за оригінал, а знак — вагомішим за реальність.
Протягом останнього століття мешканець України живе в оточенні декорацій.
Політичний симулякр: Від «Рад» до «партій»
Сто років тому на нашій землі було впроваджено перший глобальний симулякр — Радянську владу. Гасло «Вся влада Радам» створювало видимість народовладдя.
А в реальності усі рішення приймалися вузьким колом функціонерів компартії, а «депутати» були лише статистами, що синхронно піднімали руки.
Як наслідок, сформувалася звичка, що політика — це театр. Сучасні партії часто є не об’єднаннями за ідеологією, а «іменними блоками» або бізнес-проєктами під ключ. Ми голосуємо за телевізійний образ (симулякр), а потім дивуємося, що реальне життя не змінюється.
У політичній сфері симулякр — це не просто брехня, це створення паралельної політичної реальності, яка не потребує підкріплення фактами.
Виборча кампанія часто є симулякром демократії. Замість обговорення програм та ідеологій, виборцям пропонують набір медійних образів. (нічого не нагадує?) Кандидат — це сконструйований продукт, чий «рейтинг» (число) стає реальнішим за його реальні політичні здібності.
Гіперреальність криз бо політичні конфлікти часто існують лише в телевізійному чи цифровому просторі. «Інформаційна війна» створює симулякри перемог або загроз, щоб керувати емоціями мас, навіть якщо на фізичному рівні ситуація виглядає інакше.
Соціологічні ж опитування часто не відображають думку народу, а формують її. Це «модель» реальності, яка змушує реальність підлаштовуватися під графіки на екрані.
Освіта: диплом як «оберіг», а не знання
В європейській традиції університет — це простір досліджень. У нас же десятиліттями панує симуляція вищої освіти, вона дедалі більше перетворюється на процес відтворення знаків успішності, а не на процес пізнання.
Відбувається фетишизація документа: диплом або сертифікат стає симулякром кваліфікації. У системі, де формальні показники (оцінки, рейтинги, кількість публікацій) є головними критеріями, сама якість знань відходить на другий план. Студент вчиться «складати тести», а не «розуміти предмет».
Україна має один із найвищих відсотків людей із вищою освітою у світі, але реальність інша. Значна частина вузів перетворилася на установи з продажу дипломів у розстрочку (через сесії та хабарі).
У ЄС диплом — це підтверджена компетенція. У нас — соціальний симулякр: «аби було», «батьки сказали», «для корочки». В результаті — ринок праці заповнений дипломованими фахівцями, які не вміють працювати, що прямо б'є по добробуту.
Україна має один із найвищих відсотків людей із вищою освітою у світі, але реальність інша. Значна частина вузів перетворилася на установи з продажу дипломів у розстрочку (через сесії та хабарі).
У ЄС диплом — це підтверджена компетенція. У нас — соціальний симулякр: «аби було», «батьки сказали», «для корочки». В результаті — ринок праці заповнений дипломованими фахівцями, які не вміють працювати, що прямо б'є по добробуту.
Побудовано академічний капіталізм, коли публікації квазінаукових текстів заради індексів цитування (H-index) створюють імітацію наукового прогресу. Величезна кількість статей пишеться лише для того, щоб підтримувати статус університету в рейтингах — це симуляція наукового пошуку.
Додалася 6 років тому дистанційна імітація: онлайн-курси іноді перетворюються на механічне «проклікування» слайдів, де знак проходження курсу замінює реальний досвід взаємодії з викладачем.
«Паперовий» добробут економіки
Ми звикли до звітування цифрами, які не мають стосунку до реальних бюджетів громад. Домінує «економіка бруківки». Коли муніципальні кошти вкладаються у зовнішній блиск — перекладання плитки чи фарбування фасадів — замість створення точок економічного зросту.
Десятиліттями ми імітували енергетичну незалежність, сидячи на «дешевій» газовій голці, яка насправді коштувала нам політичної свободи. Альтернативну енергію тільки вчимося видобувати в містах.
Середньоєвропейська модель будується на «економіці драйву» (інвестиції, технології), а наша — на підтримці фасаду, за яким часто порожнеча.
Громадське життя: Активізм vs Кліктивізм
Громадський сектор теж не уникнув пастки імітацій. Громадське життя сьогодні значною мірою перемістилося у цифровий простір, де панують закони гіперреальності.
Спостерігаємо симулякр участі, коли лайк у Facebook сприймається як участь у революції. Це створює ілюзію боротьби, але не створює нових лікарень чи відремонтованих доріг.
Слактивізм суцільний (Slactivism), коли лайк, репост або зміна рамки на фото профілю стають симулякрами громадянської дії. Людина відчуває причетність до змін, не здійснюючи жодних фізичних зусиль. Це імітація боротьби, яка задовольняє сумління, але часто не змінює стан справ.
Соціальні мережі стають вітриною. Профіль у Instagram — це симулякр особистості. Ми транслюємо ідеалізовану копію свого життя, яка згодом починає диктувати нам, як ми маємо жити насправді, щоб відповідати цьому образу.
Публічний простір фіксує, що сучасні торгові центри чи «тематичні парки» імітують міське середовище (площі, фонтани, вулиці), але вони є приватними територіями споживання, де громадська свобода є лише декорацією.
Чому виникає контраст із Європою?
У Європі (зокрема в країнах колишнього соцтабору, які успішно пройшли шлях транзиту) спрацював механізм верифікації. Там суспільство поставило жорстку вимогу: якщо ми називаємо це «судом» — це має бути незалежний суд. Якщо «ринком», то з конкуренцією.
Ми ж застрягли у «затишній імітації». Нам комфортніше мати симулякр закону (який можна обійти), ніж суворий реальний закон. Але ціна цього комфорту — бідність і відсутність безпеки.
Поки ми не почнемо називати речі своїми іменами — корупцію корупцією, а не «виробничою необхідністю», імітацію реформ деградацією, а не «поступовим рухом» — ми залишатимемося в полоні симулякрів. Час «археології сенсів» настав: треба розкопувати реальність під шарами сторічної брехні.
С.Лиманов.
Немає коментарів: