Чому перемовини з Кремлем — це пастка, а не вихід

Сьогоднішні розмови про «мирні ініціативи» між Вашингтоном, Києвом та Москвою все більше нагадують не класичну дипломатію, а багатошарову спецоперацію. Щоб зрозуміти, що відбувається насправді, варто відкинути термінологію міжнародного права і звернутися до методів, які десятиліттями відточували в кабінетах на Луб’янці.

Для чекістів, які приватизували владу у Московії, дипломатія ніколи не була мистецтвом компромісу. Це завжди був «активний захід» — форма дезінформації та маніпуляції.

Польський кейс (1932–1939): ілюзія добросусідства

Радянсько-польський пакт про ненапад 1932 року — це класичний приклад того, як Кремль «швиряв» своїх візаві.

• Мета СРСР: Приспати пильність Варшави, виграти час для розбудови власної армії та стабілізації внутрішньої ситуації.

• Результат: СРСР неодноразово підтверджував дію пакту (зокрема у 1938-му під час чехословацької кризи), щоб у 1939-му, щойно з’явилася вигідна нагода у вигляді домовленостей із Гітлером, просто денонсувати його в односторонньому порядку. 17 вересня 1939 року польський посол у Москві отримав ноту, що «Польська держава припинила існування».

• Урок для сьогодні: Будь-які гарантії від Москви діють рівно до того моменту, поки вони не стають на заваді їхнім новим територіальним апетитам.

Пакт Молотова-Ріббентропа (1939): коли дипломатія — це змова

Угода з нацистською Німеччиною — це апогей чекістської «дипломатії».

• Суть маневру: СРСР роками вів перемовини з Британією та Францією про «колективну безпеку», паралельно готуючи ґрунт для союзу з найзапеклішим ворогом.

• Таємні протоколи: Це і є те саме «швиряння» всього світового устрою. За фасадом «ненападу» ховався план поділу Європи. Кремль використовував офіційну дипломатію як ширму для бандитського розподілу сфер впливу.

• Урок для сьогодні: Якщо Кремль пропонує «мирний план» або «зони безпеки», за цим завжди стоїть таємний інтерес — чи то поділ України на сфери впливу, чи то спроба домовитися з Заходом через голову Києва.

Механіка обману: Слово чекіста не варте паперу

Ви правильно зауважили, що сьогоднішні очільники РФ використовують ці методи як кальку.

Імітація перемовин: Як і в 1939-му, Москва сьогодні може імітувати готовність до діалогу з США, щоб посіяти сумніви в українському суспільстві та серед європейських союзників. А якщо пан Трамп думає, що це він "хитромудро" втягує пу у "велику угоду", то він знову - сліпець...


«Мирні» ініціативи: Будь-яка пропозиція зупинити вогонь по лінії фронту — це сучасна варіація «пакту про ненапад». Це не кінець війни, а фіксація позицій для наступного удару, як це було з Польщею, яку СРСР спочатку «заспокоював» угодами, а потім розшматував.


Спадковість: нинішні очільники Кремля — прямі спадкоємці цієї школи. Будь-яке підписане ними «перемир’я» (як-от «Мінськ-1» чи «Мінськ-2») — це не шлях до миру, а спосіб «забалакати» агресію, зафіксувати вкрадене і підготувати плацдарм для наступного стрибка.

Імітація як стратегічний маневр: час — це зброя

Навіщо Кремлю потрібна ця тяганина зараз? Це не пошук виходу з війни, а банальне затягування часу.

Перегрупування сил: Поки дипломати обмінюються заявами, ВПК ворога працює у три зміни, а ешелони з технікою рухаються до фронту.


Внутрішня ерозія Заходу: Москва чекає, поки втома від війни, виборчі цикли в США та економічні негаразди в Європі розхитають антипутінську коаліцію. Премє'ри Угорщини та Словаччини - банально заробляють на "незгоді".

Імітація готовності до діалогу — це наживка для тих західних політиків, які прагнуть «повернутися до нормальності» будь-якою ціною.
Стрибок нафтових цін внаслідок бомбардувань Ірану — це додатковий ресурс, який дозволяє чекістам і надалі "швиряти" світ на перемовинах, фінансуючи війну коштом глобальної енергетичної кризи.

Навіщо це Україні? Пастка «конструктивності»

Тут ми маємо бути чесними. Участь України в цих імітаційних процесах часто подається як необхідне зло. Києву важливо не виглядати «агресивним відмовником» в очах партнерів. Ми змушені грати в цю гру, щоб не втратити постачання зброї та фінансову допомогу.

Але кожний українець має усвідомити, що це лише маневр.
Ризик втрати суб’єктності - великий, небезпека полягає ще в тому, що за нашою спиною можуть почати домовлятися про «території в обмін на безпеку». Будь-яка імітація перемовин розмиває нашу головну вимогу — повне відновлення справедливості та територіальної цілісності.

Тому - гарним запобіжником від цугцвнангу (Цугцванг — це німецький термін, що означає «примус до ходу») - відкрита максимально перемовна позиція України. Ніяких 2-3-х груп перемовників. Одна! 

Ну й варто максимально скорочувати в її складі кільікість "разводчиків". Час "тьорок" - минув! По-більше державників, раціоналістів та дипломатів.

А інформування про хід будь яких перемовин має робити не чільний Президент, а офіційний рупор Уряду! досить вже гратив "телеграмні комунікації".

Післявоєнний мир не купується поступками

Головна теза, яку ми маємо донести: жодні перемовини з чекістами не вирішують стратегічного завдання — створення безпечного середовища після війни. Папірець, підписаний з агресором, який не визнає вашого права на існування — це лише відкладена смерть.


Завдання перемоги: Справжній мир можливий лише через позбавлення ворога інструментів агресії (військових, економічних, ядерних), а не через «діалог» з тими, чиє професійне кредо — брехня.

G&S.