неділя, 14 листопада 2021 р.

Деколонізація Одеси




Чому Одесі нагально потрібна деколонізація? Таку тему запропонували обговорити суботнього вечора представники й представниці Молодіжний Націоналістичний Конгрес - МНК, запросивши до участі двох спікерів: голову УІНП : Південь Сергія Гуцалюка та одеського історика й університетського викладача Тарас Гончарук. Обговорення назріло давно: попри те, що завдяки зусиллям патріотичної спільноти одеський регіон не поповнив ряди “молодих республік”, міфи про суцільну російськомовність та російськоцентричність міста та області досі переповнюють мізки одеситів, які полюбляють мірятися "корінністю", але значно менше цікавляться історичною достовірністю власних переконань.


Проблема історичних міфів про Одесу почасти полягає не в тому, наскільки вони стали поширеними, а в тому, наскільки короткий проміжок часу їм знадобився, щоб укорінитися й витіснити правду. Як згадували учасники зустрічі, активні розповіді про "споконвічну російськість" та "Катерину-засновницю" почали лунати з одеських телеекранів якихось 15-20 років тому, але цього виявилося достатньо, щоб підмінити фальшивим наративом реальні спогади. Багато сучасних містян мали бабусь та дідусів, що цілком собі спілкувалися українською, проте цей факт не вписується у зручну пропагандистську картину, отже, його можна ігнорувати.


Однак проти будь-якої пропаганди можна і варто боротися фактами. Звісно, як справедливо зазначає пан Гончарук, наразі логіці доводиться протистояти міфам про пласку землю та 5G у вакцинах, тож історичні міфи – це вже, можна сказати, значний левел-ап. І єдиний правильний шлях тут – оперувати правдою і нічим окрім правди. Ніхто не намагається переписати історію, викинути з пам'яті міста весь етап Російської імперії та вдавати, ніби цього не було. Так само ніхто не планує перейменовувати Одесу на Коцюбіївку та висилати всіх російськомовних у виправні табори. Проте є факти, підкріплені історичними документами. Перший і найголовніший із яких – Катерина не могла заснувати Одесу, бо люди на цьому місці жили щонайменше 350 років до того, і якщо війська де Рібаса взяли штурмом уже наявну міську фортецю, що ж тоді було засноване? Зате імператриця, яка ніколи не бувала в цих краях і не написала жодного особистого указу про "заснування", дуже полюбляла руками підлеглих знищувати те, що вже існувало, перейменовуючи османські та українські назви регіону на російські чи псевдогрецькі; зрештою, чому б не назвати "новостворене" місто у Північному Причорномор'ї на честь грецької колонії, що розташовувалася на території сучасної Болгарії?


Тарас Гончарук навів цілу низку прикладів такої абсурдної політики, що, здається, спадково увійшла у звичку нинішньої міської влади. Власне, чого вартий тільки свіже відкритий пам'ятник одеським каменоломам на вулиці Буніна, з грубими мужиками в "ушанках", коли основу цього промислу в місті та області з XVIII століття складали колишні українські козаки! Чи пам'ятник Адаму Міцкевичу, прикрашений російською цитатою… з Пушкінського пасквіля колезі-поету! (Про нещодавний пам'ятник Буніну, підписаний із помилкою, годі і згадувати). Проте такі, може, й нешкідливі на перший погляд прояви історичної недостовірності поглиблюють і без того критичну проблему відвойовування міського простору. Там, де в центрі міста поставлять пам'ятник умовному Суворову, ніколи не знайдеться місця для пам'ятника Лесі Українці, що з історичної точки зору має до Одеси більше стосунку. Туди, де не висітимуть українські прапори, написи та інші національні маркери, обов'язково втрутиться зі своїми майже невичерпними фінансовими ресурсами "русскій мір". Туди, де ігнорують свою багату українську історію, залюбки приходять російські війська.


У тому, що колись ми були частиною імперії, немає нічого ганебного чи вартого осуду. Ганебно лиш продовжувати транслювати чужі уявлення, ігноруючи значний український і козацький шар локальної історії та культури, який існував паралельно, і до якого ми абсолютно легітимно можемо звертатися. Тому деколонізація, як і її посестра-декомунізація – всього лише логічний крок, продиктований неминучим обертом колеса історії: якщо ми хочемо жити в Україні, треба не боятися заявляти права на те, що й так історично є нашим.


Nata Hrytsenko, Leonid Zhdanov, Демократична Сокира. Одеса.


Немає коментарів: