Є дивний парадокс.
Саме в Україні, яка вже п'ятий рік щодня відбиває російську агресію, найбільшою популярністю користуються не фільми, що прославляють війну, а ті, що показують її справжню ціну.
Бо є величезна різниця між народом, який воює, і народом, який любить війну.
Українці воюють.
Російська державна пропаганда наставляє щохвилини любить війну.
Це дві різні цивілізаційні моделі.
Ми не захоплюємося вибухами.
Ми мріємо про тишу. Ми не колекціонуємо нові фронти. Ми рахуємо ночі, коли наші діти нарешті зможуть спати без сирен. Саме тому антивоєнне кіно в Україні не викликає протесту. Воно викликає впізнавання. Ми не читаємо його як заклик скласти зброю. Ми читаємо його як нагадування, заради чого ця зброя взагалі взята до рук. Світ часто плутає два поняття.
Антивоєнний — не означає антиоборонний. Найбільш антивоєнними людьми часто стають саме ветерани. Саме вони найкраще знають, що означає кожен постріл, кожен похорон, кожен телефонний дзвінок із незнайомого номера. Саме вони найменше хочуть повторення війни. Українці сьогодні теж стали такою нацією. Ми не стали більш войовничими. Ми стали більш відповідальними.
Ми зрозуміли просту істину. Іноді єдиний спосіб зупинити війну — не відмовитися від боротьби, а не дозволити агресору перемогти. Бо капітуляція рідко приносить мир.
Найчастіше вона приносить лише коротку паузу до наступної війни. Саме тому українці можуть одночасно підтримувати свою армію і плакати над чесним антивоєнним фільмом. У цьому немає суперечності. Навпаки.
Це означає, що війна не змогла зробити нас людьми, які звикли до війни. І це, мабуть, одна з найважливіших наших перемог.
Найкраще антивоєнне кіно розуміють не ті, хто ніколи не чув вибухів. А ті, хто після безсонної ночі виходить на вулицю, допомагає сусідам, і все одно продовжує вірити, що мир вартий будь-яких зусиль для його захисту.
С.Лиманов.
Немає коментарів: