Європейська інтеграція України, про яку так довго й пафосно звітували з високих трибун, раптом вперлася не в економічні квоти, не в корупційні фільтри і навіть не в дефіцит бюджету. Вона застрягла у історичних кабінетах Варшави.
Дивне, майже містичне видовище: у третьому тисячолітті, на тлі технологічних проривів і глобальних тектонічних зсувів, майбутнє великої європейської нації намагаються перекрити іржавим ключем Волинської трагедії 1943 року.
Польський політичний загін, який сьогодні найголосніше кричить про «недопустимість глорифікації УПА», насправді керується не історичною справедливістю. Ним рухає банальний, тваринний страх перед внутрішнім виборцем і перед новою реальністю, де Україна перестала бути бідною провінцією на периферії Європи.
Коли держава стає занадто сильною, коли її суб’єктність виростає з окопів та міжнародних коаліцій, її складно тиснути прагматичними аргументами. Неетично відмовляти у допомозі країні, яка стікає кров’ю. Невигідно виглядати циніком в очах глобального Заходу. Саме тоді з шухляди дістають найдешевший, але найтоксичніший інструмент — історичну травму.
Польський політичний загін, який сьогодні найголосніше кричить про «недопустимість глорифікації УПА», насправді керується не історичною справедливістю. Ним рухає банальний, тваринний страх перед внутрішнім виборцем і перед новою реальністю, де Україна перестала бути бідною провінцією на периферії Європи.
Коли держава стає занадто сильною, коли її суб’єктність виростає з окопів та міжнародних коаліцій, її складно тиснути прагматичними аргументами. Неетично відмовляти у допомозі країні, яка стікає кров’ю. Невигідно виглядати циніком в очах глобального Заходу. Саме тоді з шухляди дістають найдешевший, але найтоксичніший інструмент — історичну травму.
Це ідеальне інформаційне алібі для втомлених від війни європейських еліт. Складно сказати: «Ми більше не хочемо вам допомагати». Набагато зручніше вимовити із суворим обличчям: «Ми не можемо інтегрувати державу, яка шанує людей, що нас убивали».
І тут починається найголовніший іспит на нашу суверенність. Адже питання взагалі не в УПА, не в Бандері і не в подіях вісімдесятирічної давнини. Питання в тому — хто має ексклюзивне право писати український пантеон героїв?
І тут починається найголовніший іспит на нашу суверенність. Адже питання взагалі не в УПА, не в Бандері і не в подіях вісімдесятирічної давнини. Питання в тому — хто має ексклюзивне право писати український пантеон героїв?
Якщо ми сьогодні, спокусившись на тактичні політичні дивіденди чи обіцянки швидкого вступу до ЄС, погодимося на польські умови і «скасуємо» власну історію, ми добровільно здамо свій ідеологічний суверенітет. Бо якщо сьогодні сусіди вирішують, під якими прапорами нам ховати своїх солдатів, то завтра вони вкажуть, якою мовою нам писати закони і які заводи на своїй землі закривати.
Для сучасного українця УПА — це не про архівні довідки 1943 року. Це про безперервну тяглість збройного опору Московії. Сучасний боєць під Покровськом чи на півдні бачить в УПА тих самих хлопців, які в криївках, без надії на допомогу світу, тримали небо проти тієї ж радянсько-російської машини. Заборонити цю пам’ять сьогодні — це здійснити ментальне роззброєння власної армії в розпал війни.
Але найкумедніше (якби не було так гидко) у цій виставі — це поведінка «групи підтримки». Щойно у Варшаві здіймається чергова хвиля праведного гніву, як у YouTube-ефірах моментально активізуються «спеціально навчені» російськомовні блогери. Усі ці сидельці з вашингтонських та лондонських кабінетів, екс-кдбісти та дипломовані опозиціонери на кшталт Юрія Швеця, раптом включають режим «глибокої тривоги».
Роками вони вирощували свою аудиторію серед поміркованих українців, мімікруючи під мудрих інсайдерів, які знають «всю правду» і бажають нам перемоги. Проте є нюанс: коли про «українських нацистів» верещить яка-небудь Скабєєва, у притомної людини спрацьовує природний блювотний рефлекс та імунітет. А от коли кольорований джентльмен із гарною дикцією починає здалеку, з-за океану, бідкатися, що «через радикальний націоналізм Київ втрачає стратегічного партнера», це заходить під шкіру набагато глибше. Капсула з отрутою загорнута в обгортку «дружньої поради».
Це класична, прописана ще за часів радянської операції «Трест» методика. Створити керованих лідерів думок, які у вирішальний момент змістять фокус уваги. Їхнє завдання — не розібратися у складнощах польсько-українських відносин, а філігранно перекласти провину з хворої голови на здорову. Вони намагаються навіяти українцям комплекс меншовартості та провини: мовляв, це не польські консерватори торгують геополітикою заради збереження крісел, і це не Кремль підливає масла у вогонь — це ви самі винні, бо тримаєтеся за своїх «токсичних» героїв. По суті, це гра в чотири руки. Польські електоральні комплекси ідеально лягають на московські методички, озвучені ротами «хороших росіян».
Справжнє примирення, як і справжня інтеграція, ніколи не будуються через капітуляцію одного з епізодів національної пам’яті. Воно можливе лише між двома абсолютно рівними, дорослими суб’єктами. Польські колеги можуть скільки завгодно намагатися зачинити перед нами європейські двері, торгуючись за голоси радикалів. Але парадокс ситуації в тому, що без суб’єктної, зубастої та сильної України ці двері рано чи пізно просто виб’є Росія. І тоді у Варшаві дискутувати про Волинь буде вже просто нікому.
Для сучасного українця УПА — це не про архівні довідки 1943 року. Це про безперервну тяглість збройного опору Московії. Сучасний боєць під Покровськом чи на півдні бачить в УПА тих самих хлопців, які в криївках, без надії на допомогу світу, тримали небо проти тієї ж радянсько-російської машини. Заборонити цю пам’ять сьогодні — це здійснити ментальне роззброєння власної армії в розпал війни.
Але найкумедніше (якби не було так гидко) у цій виставі — це поведінка «групи підтримки». Щойно у Варшаві здіймається чергова хвиля праведного гніву, як у YouTube-ефірах моментально активізуються «спеціально навчені» російськомовні блогери. Усі ці сидельці з вашингтонських та лондонських кабінетів, екс-кдбісти та дипломовані опозиціонери на кшталт Юрія Швеця, раптом включають режим «глибокої тривоги».
Роками вони вирощували свою аудиторію серед поміркованих українців, мімікруючи під мудрих інсайдерів, які знають «всю правду» і бажають нам перемоги. Проте є нюанс: коли про «українських нацистів» верещить яка-небудь Скабєєва, у притомної людини спрацьовує природний блювотний рефлекс та імунітет. А от коли кольорований джентльмен із гарною дикцією починає здалеку, з-за океану, бідкатися, що «через радикальний націоналізм Київ втрачає стратегічного партнера», це заходить під шкіру набагато глибше. Капсула з отрутою загорнута в обгортку «дружньої поради».
Це класична, прописана ще за часів радянської операції «Трест» методика. Створити керованих лідерів думок, які у вирішальний момент змістять фокус уваги. Їхнє завдання — не розібратися у складнощах польсько-українських відносин, а філігранно перекласти провину з хворої голови на здорову. Вони намагаються навіяти українцям комплекс меншовартості та провини: мовляв, це не польські консерватори торгують геополітикою заради збереження крісел, і це не Кремль підливає масла у вогонь — це ви самі винні, бо тримаєтеся за своїх «токсичних» героїв. По суті, це гра в чотири руки. Польські електоральні комплекси ідеально лягають на московські методички, озвучені ротами «хороших росіян».
Справжнє примирення, як і справжня інтеграція, ніколи не будуються через капітуляцію одного з епізодів національної пам’яті. Воно можливе лише між двома абсолютно рівними, дорослими суб’єктами. Польські колеги можуть скільки завгодно намагатися зачинити перед нами європейські двері, торгуючись за голоси радикалів. Але парадокс ситуації в тому, що без суб’єктної, зубастої та сильної України ці двері рано чи пізно просто виб’є Росія. І тоді у Варшаві дискутувати про Волинь буде вже просто нікому.
G&S
Немає коментарів: