Миколаїв сьогодні — це величний крейсер, що змушено кинув якір. Війна заблокувала вихід до моря, «перерізала» горло Бузького лиману, і головний драйвер минулого десятиріччя — морегосподарський комплекс — завмерло в очікуванні «чистої води». Але корабель — це не тільки залізо й порти. Це передусім екіпаж. І поки ми стоїмо на рейді, головне питання не в тому, коли відкриють порти, а в тому, що ми робимо всередині судна. В минулі роки міська система не один раз "відроджувалась" завдяки енергійності,вигадливості людей. Найвиразніший приклад: коли замерло суднобудування у 00 роки, саме підприємництво стало "драйвером" розвитку економіки.
Модернізація чи «косметика»?
Зараз ми спостерігаємо дивний парадокс. Міська влада з ентузіазмом звітує про перекладання бетонної плитки, латання дир у благоустрої після обстрілів та чергові проєкти «фасадного» відновлення. Це нагадує фарбування бортів корабля, у якого заглухли двигуни. Плитка — це гарно, але вона не створює доданої вартості. Вона не годує місто і не дає йому ходу. Велика кількість містян - поїхала в перші місяці війни й досі не повернулась. Сотня тисяч ВПО додалось, але більшість "підсіла" на гуманітарку. Тепер в місті все більше ветеранів, а програм залучення їх до підприємницьтва - не видно!
Справжня модернізація Миколаєва сьогодні — це не бетон. Це щоденна, агресивна підтримка підприємця. Того самого «механіка» у трюмі, який попри обстріли, логістичний тупик та відсутність моря, створює робочі місця, платить податки й змушує економіку міста дихати.
Де голос мерії?
Найбільше дивує «тиша» у кабінетах на Адміральській. Чому ми не чуємо від мерії чіткого меседжу: «Ми чекаємо на сміливу молодь у бізнесі»?
Ми чуємо заклики економити воду чи звіти про гуманітарку, але де масштабна кампанія з популяризації підприємництва? Де публічне визнання того, що майбутнє Миколаєва — це не лише порти, а MilTech-стартапи, інженерні бюро, крафтові виробництва та IT-хаби?
Складається враження, що від молоді чекають лише терпіння. Але терпіння — це ресурс, який швидко вичерпується. Якщо молода людина не бачить себе суб’єктом у рідному місті, вона стає суб’єктом в іншому. І тоді, коли порти нарешті відкриються, на причалах може просто не залишитися тих, хто вміє працювати на новому обладнанні.
Грантові програми від міжнародних донорів (ПРООН та інші), які готові вливати кошти в миколаївський мікробізнес є. Але вони існують ніби паралельно з офіційним курсом міста. Чому міський офіс розвитку бізнесу не працює в режимі «єдиного вікна» для кожного, хто хоче відкрити кав’ярню чи майстерню з ремонту дронів? Чому програми навчання підприємницьким скілам досі є ініціативою окремих активістів, а не стратегічним пріоритетом громади?
Час змінювати курс
Нам потрібно перестати сприймати підприємництво як «самозайнятість» тих, кому не вистачило місця на заводі. Підприємець — це і є новий двигун Миколаєва.
Миколаїв має стати містом, де «спробувати власну справу» легше і престижніше, ніж будь-де в Україні. Бо ми — прифронтове місто, ми — місто-фортеця, і наша економіка має бути такою ж адаптивною та зухвалою, як наші захисники.
Підтримка локальних стартапів та мікробізнесу — це єдиний спосіб повернути молодь і фахівців. Підприємництво дає відчуття суб’єктності: "я сам змінюю своє місто, а не просто чекаю на відкриття моря".
Час припинити вкладати ресурси лише в те, по чому ми ходимо. Пора вкладати в тих, хто веде нас вперед. Бо якщо екіпаж розійдеться, навіть найкрасивіший корабель з новою плиткою на палубі назавжди залишиться іржавіти на рейді.
Час припинити вкладати ресурси лише в те, по чому ми ходимо. Пора вкладати в тих, хто веде нас вперед. Бо якщо екіпаж розійдеться, навіть найкрасивіший корабель з новою плиткою на палубі назавжди залишиться іржавіти на рейді.
В’ячеслав Головченко.
Немає коментарів: