вівторок, 21 грудня 2021 р.

Вивчитися раз і назавжди вже не вийде



Українська педагогіка чимось заражена, якщо суспільство та країна не може вибратися з пострадянського синдрому та вийти на прагматичну дорогу модернізації та прогресу. Мільйони дітей ходять до середньої школи останніх 30 років, трохи менше закінчують вузи, а країна, як і раніше, занурена в архаїчний летаргічний сон. Ініціатива особистостей не те щоб осудна, але не може прорватися крізь бюрократичні «рогатки» і байдужість співгромадян.

Найбільше розчарування для земляків те, що згідно з сучасною інформаційною парадигмою, освіти «на все життя» не може бути! Вчитися новим знанням та навичкам потрібно і можна все життя. А ось це якраз не дуже хочеться широким українським масам. Якщо втратили роботу, то можна ще, зрозуміти, навіщо людині  вчитися на зовсім нову спеціальність. Стабільності в українському розумінні цього слова сьогодні не може забезпечити місцева освіта. Що робити? Ну, як мінімум, звернути увагу на досвід сусідніх слов'янських народів, наприклад польського, який відносно нещодавно (2003)приєднався до кагорти ЄС. Наприклад, одномоментно потрібна безліч педагогів для дорослих, які повинні переучувати особистості, що вже склалися, адаптуючи їх до ринкових і демократичних реалій нашого життя. Чи є вони у достатній кількості? Чи завжди формальна освіта готова працювати з педагогами-новаторами та головне, хто має формувати держзамовлення на вчителів для дорослих, чи ну їх?

Мантра про те, що радянська педагогіка найкраща, тільки дайте нам ще трохи грошей, призвела до того, що сучасні педагоги не помітили, як швидко постаріли. Не тільки в біологічному сенсі, що особливо прикро – у змістовному розумінні. Сучасні, комп'ютерні технології освіти пройшли повз більшість шкільних вчителів. Сьогодні будь-який школяр має навички користувача високих технологій краще, ніж його ж шкільний вчитель. Ну а моральні та емоційні складові роботи педагога дуже швидко нівелюються на тлі технологічної відсталості. От і відбувається, що для учня, усі вчителі сьогодні «чайники».

Потрібні адекватні способи "наздогнати" або хоча б спробувати встигнути за інформаційним прогресом. 

Це дуже непросто. По-перше, сотні книг, за якими сьогодні вчать, не мають своїх цифрових аналогів, їх належить ще «оцифрувати» - це досить трудомісткий процес.

По-друге, належить не плюсувати інтерактивні навчальні курси зі вчорашніми і знову збільшити навантаження на учня, студента, а дуже відповідально «проредити» навчальні плани, позбавившись баласту. А там люди, яких доведеться позбавити заробітку?

По-третє, поки процес осмислення побудови комп'ютерно-освітніх комплексів вестиметься теоретично і експериментально, цілком імовірно, що комп'ютерні практики Заходу обійдуть і запропонують на ринку освітній продукт дистанційний і полілінгвістичний. Те, що він швидше за все буде не слов'янського походження – до бабки не треба ходити!

Завдання виходить не на одну дію. Оптимісти бачать вихід у комерціалізації освіти, точніше в інвестуванні приватним чином у вітчизняну галузь знань. Ось тільки щось не дуже помітні успішні школи та університети, які не отримують бюджетних грошей та оминають регуляторні процедури чиновників міністерства освіти.

Проблема лишається. У країні, де багато грамотних талановитих, не закінчиться перехід від індустріальної моделі суспільства до сучасної – інформаційної, коли продуктом праці індивіда – стає інформація. Навпаки, подекуди спостерігається не просто переїзд на проживання в сільську місцевість, а й спроби перейти на фазу натурального господарства. Значить не тих магістрів, спеціалістів та бакалаврів продовжують готувати в українських вишах. На емпіричному рівні люди вже стали розуміти, що не може бути так багато юристів, або економістів, коли виробництво валового продукту падає. Але у вузах ще дуже багато «мертвих» спеціальностей, які не знаходять своїх студентів, але мають державні ліцензії. У вічі впадає значне перевищення бюджетних місць для навчання у вузах, над фізичною кількістю абітурієнтів у країні. Але іноземці поки що не становлять значної кількості учнів, а водночас у Польщі кожен виш отримує «доплату» за кожного українського спудія.

В.Головченко, викладач з 28-річним стажем



Немає коментарів: