Але дитячий садочок № 163 з чарівною назвою «Квіточка» - це також Маріуполь. Музичні заняття тут – це завжди подія, захоплива та цікава, - тут лунає неповторний голос бандури. І головне, що можна у п’ять років навчитись грати на українських народних інструментах: сопілці, кобзі, лірі, гуслях. Бо саме тут багато років діє дитячий клуб «Кобзарики-дошколярики», створений Тетяною Муратовою – музичним керівником, професійною бандуристкою, досвідченим педагогом. Ії досвід, серед ще 45 учасників тільки однієї секції щорічної обласної конференції з національно-патріотичного виховання, яку проводив Донецький інститут післядипломної педагогічної освіти наприкінці жовтня цього року, розглядали з особливою цікавістю.
Сім років назад Україна по-справжньому почала боротися за свою незалежність, до багатьох тоді прийшло прозріння, що ми українці, а не «совєтскіє люді». І розуміння, що патріотизм – це моральна норма будь-якої цивілізованої людини, і саме ця норма забезпечує незалежність держави, поставило важливе завдання виховання патріотів по-справжньому - щиро, чесно, відверто, інформаційно та раціонально. Прийнято багато дійсно дієвих документів: концепція, програма українського патріотичного виховання, написано безліч корисних статей науковцями та вчителями-практиками. І робота йде, справжня, кропітка, цікава. Пам’ятаю, як у 2017 році у Лівобережному Будинку дитячої та юнацької творчості ми з юними журналістами та вихованцями клубу старшокласників готували особливий захід до Дня Гідності та Свободи. Чому особливий? Підлітки знайомилися заздалегідь з біографіями героїв Небесної сотні, відбирали фото для демонстрації, вичитували тексти сценарію. Ще запросили учнів школи № 48, які з вчителями створили музично-хореографічну постановку, дуже символічну та зворушливу. Навіть після такої підготовки дехто з дівчат за кулісами плакав, відчуваючи біль за загиблими. Глядачами були старшокласники шкіл освітнього округу, деякі вчителі привели їх, бо «так треба», комусь було важливо поставити «галочку» у плані патріотичної роботи, але були і такі, що розуміли важливість донесення правди та розвіювання міфів про Майдан у головах і дорослих, і дітей. Такої тиші на масовому заході не було ніколи, сказати, що глядачі були вражені, схвильовані, це не сказати нічого. Після заходу до нас підходили дві вчительки з учнями, сердечно дякували та витирали сльози.
А все тому, що не було формалізму - вдягли вишиванки, вивчили віршиків, і байдуже на сцені прочитали. Його в нас ще багато, на жаль. Є вчителі, і навіть директори шкіл, які майже відверто принижують Україну, ще багато страждає за радянським минулим, і це відбивається на дітях упередженим ставленням, інколи проявами відвертої зневаги до самостійної думки учнів, їх висновкам та спостереженням. На визначні дати, як річниці вигнання нацистських окупантів з України, в освітні установи за звичкою запрошують ветеранів. Але ветеранів Другої світової війни вже майже не лишилося за віком, а ті, хто ще живий, фізично не можуть брати участь у таких заходах. І приходять ветерани-афганці, «діти війни», розповідають школярам, що радянське минуле було героїчним, а тепер їм переписують історію. У 2016 році на таке свято ми запросили бійців батальйону «Донбас». Вони були не дуже говіркими, не розповідали про бойові подвиги, не били себе кулаками у груди, вимагаючи поваги. Єдина мета, заради якої вони приходили до дітей – навчити їх виживати під час війни. Вони показували різновиди мін, та що робити, якщо її побачиш, розказували про поведінку під час артилерійського обстрілу, навчали надавати першу медичну допомогу. Старшокласники були в захваті, ще годину після закінчення заходу багато з них залишилися для спілкування з бійцями. Ефективність такого патріотичного виховання говорить сама за себе.
І все ж таки зміни тривають, Закон про державну мову в освіті працює, хоча не всі вчителі Маріуполя в захваті від нього, дехто недолугою українською дратує учнів. Методичні розробки фахових освітніх та мистецьких установ - також велика допомога освітянам. Хоча і тут стикаємося з байдужістю та формалізмом. Наприклад, дворічний досвід проведення пізнавального квесту до Дня Соборності України у Будинку творчості - розробка Донецького ІПОПО, викликає неабияку цікавість учнів, на прощання вони говорили: - На таке кличте завжди! Але жодна школа у Лівобережному районі не взяла до уваги цей матеріал.
У той же час, завдяки відкритим конкурсам на посаду директора, школи очолили нові люди, здебільшого прогресивні та патріотичні. І от школа № 56, яка знаходиться під самим заводом «Азовсталь», за два роки перетворилася з досить посередньої на одну з кращих у місту за підсумками обласного «Освітнього марафону». Нова стратегія розвитку школи, яку запропонувала директорка Світлана Філь, спрацьовує на користь і дітям, і вчителям.
Але школа все ж таки вторинна, дитина перш за все виховується в родині. І саме ставлення батьків відіграє першу роль у світогляді малої людини. І тут ми стикаємося з полярним відношенням до цінностей та держави. Останні дані опитування маріупольців, віком понад 18 років, яке проводилося у рамках спільного проєкту Норвегії та України, що фінансується Дослідницькою радою Норвегії (проект 287267 «Українські міста на лінії геополітичного розлому: міська ідентичність, геополітика та міська політика»), показує невтішні цифри впливу дезінформації на більшість маріупольців. Дві третини респондентів вірять у зовнішнє керування Україною, 35% молодих людей вірять у те, що американські лабораторії проводять експерименти над українцями, а страшніше - більше половини опитуваних і досі впевнені, що мікрорайон «Східний» у 2015 році обстріляли українські війська.
Здебільшого дорослі люди, яких виховала радянська пропаганда, і вони не взмозі критично ставитися до будь-якої інформації, нав’язують своїм дітям власне бачення, далеке від реальності. Потрібен час та кропітка щоденна робота, щоб подолати цей негатив. Зрештою, у Німеччині потужний антифашистський рух підняли не ті, хто привів Гітлера до влади, а їхні діти. Тому що одразу після війни будувалася система освіти та виховання, заснована на моральних принципах. Тому діяльність українських та міжнародних культурно-освітніх проєктів, конкурсів та гуманітарних програм ООН надважлива. Тут немає ідеології, занурення у світ творчості, науки та мистецтва розширює світ дітей, вчить їх самостійності та відповідальності. Патріотизм – це перш за все, відповідальність за своє життя, і за свою країну.
Чого бракує Маріуполю? Достовірної інформації та комунікації одночасно. Чисельність ЗМК у місті критично мала, та й ті, що є, кожного дня піарять «Метінвест» та Ріната Ахметова, будуючи з нього єдиного рятівника, «царя та героя» у свідомості мешканців. Потрібні незалежні медіа. Безумовно, необхідно розповідати про досягнення України, саме реальні зміни у країні, у місті говорять за українські цінності найефективніше. І, якщо місцеві 0629 та телеканали МТВ, ТВ7, «Сігма» здебільшого висвітлюють прогресивні зміни у місті, то центральні телевізійні медіа зосередженні більше на негативних новинах. А діти, молодь хочуть пишатися своєю країною, їм не до вподоби комплекс меншовартості. Будівлі шкіл та позашкільних закладів повинні бути привабливими, відремонтованими та сучасними, з новітнім обладнанням, а не з постійною загрозою аварійності. І дуже важливе значення має медіаосвіта дітей та дорослих, в умовах інформаційної війни брак критичності в сприйнятті ворожої пропаганди, маніпуляції становить серйозну загрозу для розвитку і незалежності України, отже для життя кожного громадянина.
І наостанок. Попри наявні проблеми міста, постійну «зраду» у Фейсбуці, біля школи № 56 добудовується сучасний стадіон з двома полями, тренажерним майданчиком та біговими доріжками. У школі № 10 запрацювало шкільне радіо, вигране за проєктом місцевого розвитку. А в Будинку дитячої творчості закінчили творчу роботу над створенням патріотичного календаря на 2021 рік. Повільно, але караван рухається в правильному напрямку.
Лілія Гумянова, педагог Лівобережного
Будинку дитячої та юнацької творчості
Маріуполя.
Немає коментарів: