субота, 19 січня 2019 р.

ОЛЕКСАНДР СМИРНОВ: АРХЕОЛОГІЯ ДОПОМОГЛА ВИЖИТИ

Про старшого викладача кафедри історії та археології історичного факультету МНУ ім В.О. Сухомлинського, «Городянина року-2014» в номінації «Наука і вища школа», автора книг і наукових статей, керівника багатьох експедицій в тому числі на острові Березань, в античній Ольвії, в городищі Дикий Сад, Олександра Смирнова добре знають і в рідному Миколаєві, й далеко за його межами.
Тема становлення археолога Смирнова, як серйозного вченого, - заслуговує окремої публікації, хоча їх [публікацій] і в миколаївській, й у всеукраїнській пресі достатньо. Але не всі знають про Олександра Смирнова - воїна, бійця і командира, справжнього десантника.



Як і більшість випускників військової кафедри МНУ ім. Сухомлинського, в смутні часи 2014 року, його, офіцера запасу, призвали в діючу армію в числі перших.

- До того моменту я кілька разів був на військових зборах, де отримав чергове звання «старший лейтенант запасу». Усе. По суті - «цивільний піджак».

У числі таких же «запасних», навесні 2014 року Олександр почав проходити службу в миколаївській 79-й бригаді, на посаді заступника командира роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту.

Це за наступні місяці боїв наша «десантура» покрила себе потом, кров'ю і славою, а тоді... Тоді все доводилося купувати, діставати, збирати по крихтах.

- Коли формувалася рота, я згріб все своє експедиційне обладнання: лопати, спальники, намети та інші пожитки. Борисович [нинішній віце-мер Юрій Степанець], як людина більш досвідчена і зі зв'язками, припер в частину, в нашу роту, якісь умивальники, туалет, інший якийсь «хабар». Колеги-офіцери теж метушилися, затарювалися екіпіровкою та продуктами на всю (!!!) роту. Треба сказати, що до моменту виходу на Херсонську область підрозділ було укомплектовано, більш-менш підготовлено і, найголовніше, що зіграло свою позитивну роль, підібралася відмінна команда офіцерів: злагоджена, сумлінна.

Про службу бійців перших хвиль мобілізації, коли за власні гроші купувалося все, аж до обмундирування, бронежилетів і шоломів, а перші волонтери тягли з дому останнє, щоб підшефних бійців одягнути, взути і нагодувати, зараз говорити вже якось і не особливо люблять. Хоча народна допомога в перші місяці протистояння була воістину неоціненною.

- У травні ми вже попрямували на схід, зайняли позиції на південь від Донецька. Тоді ж почалися перші обстріли і бої. А відкривати вогонь доводилося дуже часто. В основному по транспорту, який намагався прорватися до нас в табір. Зараз розумієш, що це були ніякі не «шахтарі», а навчені російські найманці, диверсанти. Ну і місцева міліція-колабораціоністи, - дуже сприяла бойовикам. «Повсталі» ж шахтарі, з місцевих, як підносила їх російська пропаганда, драпали, побачивши нашу техніку, прапори України і ВДВ. Власне, рейд до кордону з РФ ми здійснили дуже швидко, практично не зустрівши будь-якого серйозного опору. Тоді бригада разом з прикордонниками зайняла всі ключові висоти на кордоні. 80-я львівська ОДШБ мала закривати кордон з півночі, від Луганська, а ми - з півдня, з боку Донецька. Але... наказу все не було і не було.

Так Олександр Смирнов разом зі своєю ротою і провів всю військову компанію літа 2014 року: потрапивши в оточення, миколаївські десантники, зарившись в висоти, тримали позиції до останнього, не даючи прорватися вглиб «гуманітарним» конвоям зі зброєю і боєприпасами «з-за поребрика».

- Одну й ту саму висоту могли довбати по 2-3 рази на день «градами» та іншими артилерійськими системами, але вибити звідти не могли - так ми зарилися в сопки. Гатили - по нам, по висоті «Граніт», по хлопцям на інших висотах, - російські строковики-артилеристи, тренувалися на нас, як на кішках.

...Вони йшли в ніч. Замінував і підірвав все, що не можна було вивезти або понести на собі. Проривалися до своїх, хто як міг, якими завгодно стежками та шляхами, ховаючись від російських безпілотників, які наводнили небо. Після 9 годин невеликого пекла, під ранок, підрозділ вийшов до Амбросієвки, до своїх.

- Тільки ми отримали необхідну медичну допомогу і пішли на захід (знову ж балками й степом, з вимкненими телефонами й засобами звязку, щоб не підставитися під удари ворога), як по населеному пункту відпрацювали «гради». Це, до речі, був перший удар по цивільним - до того росіян розлютило звістка, що ми вирвалися з оточення. За день-два до цього по їх «новинах» пройшло, що миколаївська десантна бригада повністю знищена.

***

У зимових боях 2014-15 рр, Олександр Смирнов хоч і брав участь, але пробув на фронті недовго - погіршилася отримана ще влітку травма, і з другої ротації він відправився прямо в госпіталь.

- Так що з армії мене комісували, визнали не придатним до військової служби в мирний час.

Треба особливо відзначити, що весь час, поки Олександр проходив службу, він не переривав зв'язку з університетом і лабораторією, відчував постійну підтримку не тільки з боку близьких людей - родини, - а й з боку колег і студентів.

- Поки воював, мої хлопці теж пішли в армію. Власне, в лабораторії залишився Кирило Горбенко і ще кілька людей, непридатних до стройової по здоров'ю. Вийшло так, що Денис Бондаренко опинився під містом Щастя, на Луганщині, а Роман Козленко - брав участь в боях за Дебальцеве. Так що зараз, коли ми збираємося разом на кафедрі, критична маса АТОшніков на квадратний метр більша, ніж будь-де, - сміється Олександр.

- Треба сказати велике спасибі археології. Я вижив, в якійсь мірі, завдяки улюбленій роботі. Тому, що звик до виживання в польових умовах, керівництву людьми і т.д. Завдяки отриманим раніше навичкам і згуртованості бойового колективу, ми не втратили жодної людини. Були поранені, в тому числі і я, але 200-х у нас в підрозділі не було.

Так як археолог Олександр Смирнов не переривав зв'язків з науковим світом, адаптуватися до реалій мирного життя було значно простіше. Не можна замовчувати і про те, що величезну підтримку воїну надала його велика родина - чекали, переживали, сподівалися. Так що апатії не було.

- Я практично не сидів удома. Треба було включатися в роботу, копати. І я поїхав в експедицію. Ось як був, з лангетом на нозі, так і поїхав на Березань. А взагалі, людям, які пройшли бої, адаптуватися дуже складно. Деякі від вибуху петарди на вулиці, під стіл стрибають. Воно й не дивно, тому що війна - це синдром. І займатися людьми з синдромом війни повинні фахівці-психіатри, а не волонтери-психологи (хоча вони теж дуже потрібні). У всьому світі це практикується.

***

Розмова з цікавою людиною завжди затягує. Говорили ми з Олександром довго, докладно, з перервами і відступами на загальні теми, такі, що війни начебто й не стосуються, але близькі: про науку, роботі з молоддю, перспективи країни...



- Нам усім треба час. Треба час міцно стати на ноги. Треба час, щоб побороти «совок», що засів в головах поколінь, поміняти свідомість у людей. Треба час, щоб повернулися втрачені території - Крим, Донбас ... Нашій країні, державі, за великим рахунком, всього 4 роки. Просто на все потрібен час.
Сайковський Олександр.


Немає коментарів: