неділю, 13 січня 2019 р.

БОЛГАРСЬКА ІСТОРІЯ Й ЦЕРКОВНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ


Замість передмови. 

В останні роки Україна відмовилась від повністю провальної політики багатовекторності. Євроінтеграційні прагнення нашої держави призвели до жорсткої протидії з боку Російської Федерації, яка переросла спочатку у торгівельну війну, а згодом і у військову агресію, окупацію частини суверенних українських територій та постійних військових провокацій. Окрім військового, політичного, економічного чинників є ще один досить важливий – релігійний. Всі ми є свідками тієї безпрецедентної інформаційної компанії з боку РФ, пов’язаної із отриманням Україною Томосу та утворення Української помісної церкви ( що відбулося 6 січня 2019р.). Як до цієї події, так і після неї російський інформаційний простір насичений залякуванням розгортання релігійної війни в Україні, перекручуванням фактів та відвертою пропагандою. Для людини, що не дуже обізнана в питаннях історії православної церкви такий інформативний тиск може здатися мало не передвісником апокаліпсису, чи подій явно катастрофічного характеру. Чи так є насправді? Чи є український Томос загрозою? Якщо так, то для кого? Чи насправді, все навпаки?! І отримання Україною своєї автокефальної церкви є подією позитивною в ракурсі еволюційного розвитку Української Держави. Для того що б розібратися в цьому необхідно проаналізувати історію країн Східної Європи, серед яких виразно виділяється Республіка Болгарія, історичний шлях якої дуже схожий на український, особливо в питаннях релігійного суверенітету. Тож, до вашої уваги пропонується стаття болгарського історика, релігіознавця, етнографа Ніколи Караіванова. Ознайомившись з його баченням сучасних подій в Україні та тих історичних фактів, що він наводить, я впевнений що більшість зможе чітко відповісти для себе на багато питань пов’язаних із становленням Української помісної церкви. А пропаганда недоброзичників буде безсила перед реальними фактами та істиною. Адже інформація це зброя. І як показали останні роки, знання українцями своєї власної історії та історії сусідніх країн є вкрай важливим фактором для протидії на інформаційному фронті. Також, хочу наголосити, що пан Караіванов писав свою статтю до отримання Україною Томоса, деякі з його прогнозів на сьогодні повністю підтвердились. 

Віктор Погромський, кандидат історичних наук, 
доцент кафедри економічної теорії та міжнародної економіки Чорноморського національного університету імені Петра Могили, голова наглядової ради ГО «Інститут дослідження всесвітньої історії, етнології та політичних проблем» 




РОЗДУМИ ПРО ДОСВІД БОЛГАРСЬКОЇ БАГАТОВІКОВОЇ ІСТОРІЇ В КОНТЕКСТІ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА ЦЕРКОВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ


Для нас, болгар та українців, Святі рівноапостольні брати Кирило та Мефодій являються є безперечними релігійними та культурними авторитетами. В 867 р. в якості посланців візантійського імператора з церковною місією до князівства Великої Моравії брати на своєму шляху випадково були присутніми на Церковному соборі у Венеції. На соборі прихильники тримовної догми (так як вирок Ісусу Христу написаний трьома мовами: грецькою, єврейської та латинською, відповідно до цього християнська церковна служба та проповідь можуть проводитися лише на трьох мовах) нападають на братів, звинувачуючи, що вони діють проти канонів, проводячи службу на четвертій, слов’янській мові. Святий Кирило так відповідає на це: «Сонце світить однаково для всіх. Бог посилає дощ однаково для всіх. Кожен народ повинен мати свою мову, щоб нею славити ім’я Господа!». Цей вислів другої половини IX ст. стає революційним на століття вперед. Хто ж тоді ці нахаби, які в XXI ст. заперечують право 50-мільйонного українського народу (в Україні, в РФ та цілому світі) проводити богослужіння та проповіді на рідній мові?
 

З історії Болгарської церкви:


В 864-865 рр. за правління Святого князя Бориса Хрестителя Болгарія від Візантії приймає християнство. В 885 р. до столиці м. Пліска приїздять учні святих братів Кирила та Мефодія (святі Климент, Наум, Сава, Горазд та Ангеларій) та починають підготовку духовенства, користуючись розмовною староболгарською мовою. Але головною проблемою болгарської держави залишається те, що керівництво церкви тоді знаходиться на території найзапеклішого болгарського ворога – Візантії. Відомо, що церква, так як і армія, дотримується суворої ієрархії, дисципліни та єдиноначальності. А те, що візантійський патріарх керує болгарською церквою, являлося постійною загрозою безпеки болгарської держави. Після перемоги царя Симеона Великого біля р. Ахелой в 917 р., болгарський володар ставить за ціль здобуття повної незалежності від візантійської церкви та патріарха. В 919 р. на церковному соборі в м. Преслав болгарська церква проголошує свою незалежність, першим болгарським патріархом стає Леонтій. Ці події визнаються Візантією лише в 927 р. в укладеному мирному договорі зі спадкоємцем Симеона царем Петром. Починаючи з 927 р. православ’я має два патріарха і це стає першим розколом у православній церкві.

Ще на початку IX ст. цар Симеон Великий одним реченням формулює болгарську державну доктрину: «Один народ в одній державі з однією церквою!». На сьогоднішній день в православ’ї окрім Вселенського патріархату існують ще 13 патріархатів. Так хто ж тоді ці негідники, які кричать, що після того, як Українська церква відділиться від Російської церкви, настане страшний розкол і це стане катастрофою для православ’я? На сьогоднішній день православ’я розділене на 13 частин, і не буде ніякого апокаліпсису, якщо Українська, Македонська, Білоруська, Чорногорська церкви отримають свою незалежність. Натомість це негативно вплине лише на поневолювачів – Російську та Сербську церкви. В католицизмі існує один Папа, воля якого розповсюджується на п’яти континентах, а у протестантів кожна держава має свого архієпископа, який у відповідній державі очолює протестантську церкву.

Після падіння Болгарії під візантійським натиском у 1018 р. знищується і Болгарський патріархат, який відроджується царем Іваном Асеном II у 1235 р. Але в 1393 р. при захопленні турками болгарської столиці м. Велико-Тирново та ув’язненні патріарха Євтимія болгарська церква та монастирі передаються Константинопольському грецькому патріархату. Боротьба за церковну незалежність починається в 1824 р., коли в м. Враца на чолі болгар та за їхніми вимогами болгарським митрополитом стає Дімітракі Хаджитошев, якого пізніше було вбито найманими вбивцями. Досить значне невдоволення болгарського народу перші роки після цих подій було викликано пограбуваннями корумпованими грецькими митрополитами. Поступово грецьке духовенство чинить спроби ввести в церкви та школи болгарських сіл грецьку мову, але супротив болгар є достатньо сильним. До султанської влади постійно пишуться звернення про надання церковної незалежності. Коли в деяких церквах болгарських поселень грецький духовник починав службу на грецькій мові, всі – і малі, і дорослі, скандували: «Не хочемо грецьку! Не хочемо грецьку!», таким чином не дозволяючи грецькому духовнику проводити богослужіння.

В 1860 р. до боротьби за церковну незалежність долучається і визначний болгарський діяч – Георгі Раковський (1821-1867). Його трибуною стає газета «Дунавски лебед», де він є головним редактором. Раковський стверджує, що це не є канонічною суперечкою, а боротьбою у визнанні болгарської народності. Боротьба ж за незалежну Болгарську церкву носить чисто політичний характер. Цікавою є позиція Російського святого синоду та російської дипломатії щодо справедливої боротьби болгар. Російська церква та влада повністю стають на сторону Константинопільського Вселенського патріархату стосовно «єдності» всіх православних в межах Османської імперії. Увесь час російська дипломатія та представники Російської церкви активно протидіють боротьбі болгар, підтримуючи грецьке духовенство. Під час цієї боротьби, яка дійшла аж до проявів жорстокості, грецькі священнослужителі чинять вбивства: вже згаданого Дімітракі Хаджитошева, архімандрита Діонісія (отруєний в 1840 р. в Константинополі), братів Дімітра та Константина Міладінових (отруєні в 1862 р. в Константинополі), ловецького митрополита Діонісія (отруєний в 1873 р. в Константинополі) або просто заходили до церков та вбивали ножами, стріляли по болгарським учням під час їхньої ходи, оскверняли болгар перед турецькою владою, яка арештовувала та висилала в заслання болгарських духовних керівників, але все було марним – боротьба за незалежну Болгарську церкву розросталася і в ній брав участь весь народ.

Запекла боротьба болгарського народу закінчується перемогою з виданням фірману (указу) турецького султана про створення Болгарської автокефальної церкви – екзархії, виданий 28 лютого 1870 р. В даному фірмані вперше офіційно говориться і про «болгар милет» – болгарський народ. В період з 23 лютого по 24 червня 1871 р. в Царгороді скликається церковно-народний собор, під час якого на 39 засіданнях створюється та приймається устав Болгарської екзархії, а екзархом обирається Антім I. В 1872 р. другим фірманом султан узаконює устав та посаду екзарха, але це не перешкоджає нормальному розвитку Болгарської церкви та ведення богослужіння до скасування схизми в 1951 р. Так 6 років перед своїм політичним визволенням (1878 р.) болгарський народ виборює свою церковну незалежність, але лише 10 травня 1953 р. Болгарська церква втретє отримує статус патріархату з патріархом Кирилом.

Історичним курйозом є те, що незалежність Болгарська церква отримує з виданням указу турецького султана Абдул Азіса. В намічених фірманом кордонах Болгарської єпархії, яка охоплювала 170 000 кв. км, болгари будують свої церкви та монастирі, проводять богослужіння та проповіді болгарською мовою. Болгарська православна церква та її народ більше семи віків знаходяться під візантійським та турецьким поневоленням та три рази відроджують свій Болгарський патріархат (927 р., 1235 р., 1953 р.).

Епізоди з історії Російської церкви


Київська Русь (яка є середньовічною українською державою) в 988 р. приймає християнство від Візантії, а богослужебні книги потрапляють на її територію з Болгарії. Московське князівство, об’єднало й інші руські князівства, приймає назву Росія на початку 1600 р. На теперішніх землях Російської Федерації християнство запроваджується від Київської Русі роками пізніше. Першим російським патріархом стає Йов. 5 лютого 1585 г. московського митрополита Йова було висвячено як першого патріарха Москви та всієї Росії гостюючим тоді в Москві константинопольським Вселенським патріархом Єремією II. Цей акт являється канонічним порушенням, тому що патріарх не висвячується, а обирається церковним собором. Тоді був пропущений такий факт як надання Томосу (документу про церковну легітимність) Російській православній церкві, який надається після пропозиції патріарха та рішення Вселенського синоду. І після цього ніхто з наступних російських патріархів впродовж віків аж до нашого часу не робить спроб отримати Томос як ліцензію законності Російської церкви.

Російська православна церква (РПЦ), яка зараз є противником так званого розколу (при наданні самостійності Українській церкві) впродовж свого існування пережила багато розколів. Згадаємо лише два з них.

Перший – в 1652-1658 рр., коли російський патріарх Нікон проводить церковну реформу, наслідком якої велика частина так званих старовірів відходять від офіційної церкви, підлягають переслідуванням і їхня більша частина заселяє територію Османської імперії, перед усім територію Північної Добруджі – сьогодні частина Румунії. На території Болгарії, в Південній Добруджі, є декілька сіл, населення яких складають старообрядці (т.з. липовани). Під час реформи патріарха Нікона робиться все для того, щоб було знищено всі болгарські середньовічні богослужебні книги та призупинено зв’язок та вплив середньовічної Болгарії на Російську церкву.

Дозволю собі цитувати великого російського письменника Льва Толстого: «Я убедился, что учение Русской православной церкови есть теоретически коварная и вредная ложь, практически же собрание самых грубых суеверии и колдовства, скрывающее совершенно весь смысл християнского учения».

Другий розкол в РПЦ починається в 1917 р. відразу ж після Лютневої революції. Тоді з’являється так званий Обновленський рух, який має на меті адаптацію церкви для служіння Російської більшовицькій безбожній владі. Основні групи Обновленського руху такі: «Жива церква», «Церковне відродження» та «Союз общин древньої апостольської церкви». В 1922 р. вони об’єднуються, оголошуючи про лояльне ставлення до радянської атеїстичної влади, та боряться проти традиційної російської царської церкви на чолі з патріархом Тихоном. Таким чином 3 1922 по 1946 р. РПЦ переживає ще один з розколів. Ідеологом Обновленського руху є митрополит Олександр Веденський, який проповідує «комуністичне християнство», порівнюючи християнство з комунізмом. В 1946 р. Обновленський рух та РПЦ об’єднуються, але це стає рейдерським захопленням, оскільки «духовники-обновленці» починають домінувати в Російській церкві, віддають її під повний контроль влади, а КДБ вербує все вище російське духовенство.


Українсько-російський церковний конфлікт


До 1686 р. Вселенський патріархат, в дієцезії (церковна територіальна одиниця) якого знаходиться і Київська митрополія (землі сьогоднішньої України, частини Польщі та Білорусі), є суверенним канонічним господарем на цій території. В 1686 р. Вселенський патріархат надає право Московському патріархату назначати лише київського митрополита. Це право ще тоді РПЦ тлумачить тим, що в її дієцезію повністю передано Київську митрополію, і досі на практиці, «де факто», РПЦ вважає землі української території своїми та безжально їх грабує в якості повноправного господаря, але «де юре» ці території завжди були в дієцезії Вселенського патріархату.

Вселенський патріархат правильно вважає Україну канонічно своєю дієцезією та згідно пропозиції патріарха Варфоломія 11 жовтня 2018 р. під час засідання Вселенського святого синоду прийняла рішення про надання Томосу (в буквальному перекладі „частина”, „кусок” чогось, у даному випадку слово означає церковний указ, яким надається незалежність частині церковної общини, являється ліцензією церковної незалежності) незалежній Українській церкві.

Найбільшим розкольником сьогоднішнього православ’я є пан Гундяєв, «Святіший» російський патріарх Кирило та Російський синод. В 2016 р. на острові Крит патріарх Варфоломій робить спробу організувати Вселенський православний собор, який не проводився вже 1229 років (останній відбувся у 787 р.). Згідно поведінки російського патріарха, яка показує, що лише він повинен управляти православ’ям, даний Вселенський православний собор бойкотують Російська, Болгарська та Грузинська православні церкви. Яким у цьому випадку є російське обґрунтування того, що саме Російська церква має бути на чолі православ’я, а не канонічно затверджений тисячоліттями Вселенський патріархат? З дій російської медійної атаки видно, що під прямим управлінням Вселенського патріархату та Варфоломія знаходяться 10 000 осіб, коли паство Російської церкви складає майже 100 мільйонів віруючих (в тому числі українці та білоруси) і це надає право російському патріарху, як голові церкви з найбільшою чисельністю православних, бути ведучим та керівником православних справ. Це являється «більшовицьким» аргументом щодо господарювання більшості над церковними невігласами, які нехтують багатовіковою традицією та каноном. Наприклад, громадяни Ватикану нараховують лише 840 чоловік!, складаючи в прямому сенсі паство папи Бенедикта XVI. Населення Бразилії (в якій проживає найбільша кількість католиків всього світу) складає 207 мільйонів громадян, з яких 153 мільйони – католики, і якщо слідувати цією російською «більшовицькою логікою» архієпископ Бразилії має право знаходитися вище Папи Римського, але ніхто з усіх католиків світу (1 мільярд 214 мільйонів віруючих) навіть і не думає оспорювати верхову церковну владу Папи Римського. А те, що Вселенський православний собор на острові Крит було саботовано Російською та ще двома церквами є класичним прикладом організації справжнього православного розколу!

Цього 2018 р. патріарх Кирило вирішив сам скликати Всеправославний собор, але це є неможливим. Російський патріарх звернувся за підтримкою до Болгарської православної церкви. 4 жовтня 2018 р. під час засідання Святого синоду Болгарської церкви Ловчанський митрополит Гавраїл зачитує листа від Російського патріарха та готує проект-рішення на користь Російської церкви. Під час голосування 3 владики (Ловчанський, Варненський та Відінський) віддають свої голоси за пропозицію від російського патріарху, 2 владик утримуються і 8 владик голосують проти ідеї нового Всеправославного собору, організованого Москвою. Пропозиція Російської церкви з тріском провалюється ще на своєму початку зі сторони вірного болгарського сателіту. Ясним стає і той факт, що й інші церкви та Вселенський патріархат в подальшому категорично відхиллять російську пропозицію про новий собор.

У розпалі українсько-російської боротьби стає відомо, як вже було сказано, про ще один шокуючий факт: РПЦ не має Томосу, не має церковної ліцензії, що означає, що РПЦ вже багато віків являється незаконною церковною сектою самозванців. Як вже говорилося раніше, під час формування Російської православної церкви в другій половині XVI ст., її вище духовенство забуло взяти Томос, а це означає, що дана церква протягом всіх цих віків є нелегітимною. Православним церквам Томос видається саме рішенням Святого синоду Вселенського патріархату. Зі свого боку Вселенський патріарх Варфоломій видає указ про ретельну перевірку архіву Вселенського патріархату про те, чи видавався коли-небудь Томос Російській церкві. Після докладної перевірки голова церковної комісії – афінський архієпископ Йов, на міжнародній прес-конференції оголошує, що в архівах немає Томосу, виданого Російський церкві, і що такий вона повинна отримати лише від Вселенського патріархату.

Становище Російської церкви погіршується ще й фактом, що вона повинна вимагати Томос (ліцензію) у даної інституції – Вселенського патріархату, яку роками атакує та в жовтні місяці пориває свої відносини з нею. Нагадаємо, що під час візиту російського патріарха Кирила до Константинополя 31 серпня 2018 р. крім того, що між двома патріархами виникає серйозна сварка через Українську церкву, стався інцидент, який широко був представлений у світових виданнях в мережі інтернет. Під час розмови один з цивільних служителів з російської делегації підніс обом патріархам дві склянки з водою, в першу чергу підносячи склянку російському патріарху. Останній протягує руку до склянки, але вже інший цивільний служитель російських служб перенаправив його руку до «правильної» склянки з водою. Даний випадок у присутності багатьох свідків коментувався як невдала спроба отруєння Варфоломія.

Російська церква не бажає відступати, тому що отримує кошти з 12 000 приходів, розташованих на території України, а це на сьогоднішній день мільярди гривень (раніше мільярди рублів), які протягом віків осідають в Москві, а не залишаються в Україні для потреб населення, яке російські священники безбожно грабують. Керівництво українськими церквами також являється потужною ідеологічною зброєю для здійснення російського імперського господарювання, яке діє проти українських інтересів.

Будучи релігійним болгарином, я був присутній на багатьох церковних службах (щоправда лише в Одеській області, де російський вплив є особливо сильним), під час яких мене дивувало та обурювало з якою наглістю священнослужителі, котрі підлягають Москві, дозволяють собі відкрито ганьбити українську владу, настроювати людей проти католицизму. Таким чином робиться спроба досягнути подвійного ефекту: по-перше, щоб люди зненавиділи українців-католиків Західної України, ввести розділ та протиставлення української нації згідно релігійного принципу, і по-друге, з почуттям ненависті до «католицького» Заходу щоб українці були проти вступу України до НАТО та ЄС. Але ці церковні абсурди ще нічого порівняно з тим, що на початку кожної літургії потрібно оспівувати за здоров’я патріарха Кирила та … Володимира Путіна! В багатьох випадках священники, що підлягають Російській церкві, відмовляються провести панахиду або відспівування загиблих на війні проти російського агресора та сепаратистів героїв-українців.

В школі ми, болгарські вчителі, вчимо дітей, що зневолений політично, економічно та духовно болгарський народ ворогував з трьома могутніми супротивниками – Вселенським патріархатом, султанською владою та мракобісною Російською церквою та царською дипломатією, але все ж таки переміг у цій боротьбі. Сьогодні в Україні схожа ситуація – йде боротьба українських патріотів за духовне звільнення від російського духовного поневолення; на їхній стороні істина та справедливість і кінцева перемога. Росія програє і цю свою останню можливість бандитського пограбування народу суверенної України та ідеологічно отруювати свідомість віруючих українців.

Що станеться? Російська церква назавжди залишиться без українських храмів та монастирів та навіть всупереч шумного розголосу російських засобів масової інформації Російська церква залишиться в ізоляції зі сторони інших православних церков, тому що ясним залишається той факт, що вона є нелегітимною.

Що буде далі? 11 жовтня 2018 р. Святий синод Вселенської патріархії вирішив надати Томос Українській православній церкві. На цьому засіданні Вселенський синод зняв анафему з двох українських церков (які очолюють Філарет та Макарій), що була накладена російським патріархом, як і припинення дії Указу від 1686 р., який дає право російському патріарху призначати київського митрополита. Тепер в Києві має бути скликано церковний собор, на якому має відбутися церковне об’єднання в єдину помісну Українську церкву. На цьому соборі повинні прийнятися три важливі рішення: 1. Обрання українського патріарха; 2. Виготовлення та прийняття собором Уставу Української православної церкви; 3. Прийняття назви «Українська православна церква Київського патріархату». Одним словом, попереду найважче – проведення легітимно визнаного собору та його рішення. Вірю, що цей собор буде успішним і тоді Українська православна церква Київського патріархату отримає свій Томос від Вселенського патріархату та почне своє незалежне служіння для українського народу та всіх справжніх православних громадян.


Звичайно, що російська супротива буде ярою та до кінця, не зважаючи ні на що, тому що втрата Української церкви як для церковної, так і для російської влади буде тяжкою. З іншого боку, церковне керівництво всіх православних патріархатів розуміє, що Російська церква не є легітимною і все більше буде впадати в ізоляцію і не матиме змоги домінувати над іншими православними церквами.

Святий синод Російської церкви вперше провів своє «виїзне» засідання 16 жовтня 2018 р. в столиці Білорусі м. Мінськ. Це було необхідним, тому що в Білорусі почали з’являтися заклики до церковної самостійності. Патріарх Кирило перед засіданням зустрівся з президентом Олександром Лукашенко, який гостро виразився про український «розкол» та заявив, що церква в Білорусі буде єдиною з Російською церквою, тобто Лукашенко, на відміну від свого українського колеги Порошенко, зайняв протилежну, зрадницьку позицію щодо білоруської церковної самостійності. На цьому засіданні в Мінську Святий синод Російської церкви прийняв рішення порвати відносини з Вселенським патріархатом та припинити будь-яке спілкування. А це є ще однією розкольницькою дією Російської церкви проти православ’я. Це значить, що РПЦ найближчим часом Томос не отримає та продовжить бути нелегітимним зібранням самозванців роки наперед.

В кінці хочу повторити доктрину, сформульовану на початку Х ст. болгарським царем Симеоном Великим, тому що на сьогоднішній день є винятково лаконічною та актуальною для наших українських братів: «Один народ (український) в одній державі (Україні) з однією церквою (Українською православною церквою Київського патріархату)!».

З вами Бог, Україна і Правда!
Нікола КАРАІВАНОВ, 
Софія, Болгарія.


Немає коментарів: