неділя, 9 грудня 2018 р.

НЕВДАЧАМ ВСУПЕРЕЧ

Життя, доля й вдача - стрьомні штукенції. До одним ці примхливі пані вельми прихильні. Інших - «динамят» по повній програмі. Думаєш, що ось вона, удача, блукає поруч. Руку простягни - і все тобі на гарному блюдечку ляже. А виходить ...
Не все у житті Максима Грушая було гладко. Суворе дитинство по військовим містечкам - від Сибіру до Чорного моря, - хіпарсько-металюжная юність миколаївського "петеушника", субкультури та інша неформальщіна.
А потім мама привела їх з молодшим братом до ... костьолу. Так, до єдиного в місті корабелів католицького костьолу - храму Святого Йосипа.

- Щоправда, кар'єру католицького священика - ксьондза, - я так і не побудував, хоча всі передумови до цього були. Були успіхи. Були і хороші рекомендації, щоб вступити до Львівської семінарії, вивчитися. Але от якось воно не склалося. Не зміг пересилити природне бунтарство, вибрати целібат й смирення перед Господом. Але, в пам"ять про ті часи й місце, де лишилися багато друзів, як пішов до війська, обрав собі "псевдо" - "Падре".

«Військова кров» теж час від часу давала про себе знати. Саме вона - військова спадковість та гени, - привела Макса в страйкбол, змусила зібрати волю в кулак і дисциплінувати.

- Ми багато займалися. Спочатку для себе. Потім, десь з 2012 року, підібралася команда, я став командиром страйкбольної підрозділи, вже став тренувати інших.

Майданом Макс «перехворів» вдома. Людина за своєю природою аполітична, він спостерігав за тим, що відбувається в країні, не зовсім розуміючи що саме відбувається. Хоча і приймав ідеологію мітингувальників, але все-таки щось бентежило.

- Як і половина, напевно, городян, був в числі глядачів, коли зносили пам'ятник Леніну. Моя особиста думка - це можна було зробити культурно і цивілізовано: демонтувати без погромів, відвезти до музею. Але, що сталося, то сталося.

Тоді ж надійшли пропозиції встати на охорону пам'ятника Героям-ольшанцям, який, нібито, теж мають знести «озвірілі бандерівці».

- Ось тоді я вперше зіткнувся з «колорадськими стрічками». Хтось наполегливо розпускав чутки про знищенні Вічного вогню, меморіалу ... Більшого абсурду, ніж знесення святого для багатьох нас, миколаївців, місця, неможливо було уявити. Я послав стадо недоумків, що охороняли пам'ятник, подалі і зрозумів, що вчинив дуже правильно. Для мене особисто, будь-яка політика - це зло. Бачив, що твориться в головах «захисників ольшанців», скільки лайна там намішано, що вони творять під виглядом охорони... Вели себе ці «захисники», як останнє бидло. Особисто я вважаю, що не має значення, якої ти нації - українець, ефіоп, та хоч монгол - без різниці, - і який у тебе колір шкіри, але якщо ти - бидло, - ти все-одно отримаєш по пиці незалежно від партійної, національної, расової "прописки"... Ось вони і отримали згодом.

З початком кризи й московської агресії, Макс потрапив на один з блокпостів на Херсонському напрямку. Тоді небайдужі до подій в країні кинулися хто до військкоматів, хто в народне ополчення. Разом з хлопцями перевіряли транспорт, не допускали проявів сепаратизму, стежили за порядком. Тоді ж Максим вступив до ГО «Кордон», а пізніше став і заступником коменданта блокпоста.

- Але конкретний перелом у мізках стався, коли побачив, як поверталися з фронту десантники з 79-ки. Хлопці, а серед них були і ті, кого свого часу тренував, кричав і «виписував пєндєлі» на страйкболі, їхали верхи на броні, прокопчені, втомлені, але капець які задоволені. Тоді мене і торкнуло: «Ось, хлопці були в боях, а ти, їх інструктор і наставник, стирчиш тут і перевіряєш якісь машинки...»

Цей епізод дуже змотивував. Хоча, треба зізнатися, бажання піти на війну виникло ще й тому, що відчував потребу не в геройській смерті, а в порятунку життя інших. Свої навички та знання, якими ділився в мирному житті з командою, захотілося передати й іншим людям, щоб у "кістлявої" не було шансів забрати їх собі назавжди.

Згодом знайомі офіцери порадили Максиму піти служити на контракт. Після довгих поневірянь по військкоматах та військових частинах, нарешті потрапив на «Ширлан» (Широколанівський полігон), де проходили перші бойові злагодження новобранців.

- Це було у кінці 2014 року. А вже після 8 березня 2015 роки, я відбув в розташування 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Ось там, на відміну від полігону, і почалася справжня служба. Нас, хто спочатку готувався в піхоту, повністю перевчили. Десантники, все-таки, були і є елітою Збройних Сил.

***

Максим один з тих, хто не любить згадувати про бої.

- Ми потрапили не на курорт. Так, було страшно. Страшно, бо проміняти теплу казарму в тилу на незрозуміло що в донецькому степу - колишнім цивільним (нехай ми і потрапили в еліту еліт - десант) людям було дуже складно. Бувало, що палили на будь-який шурхіт в «зеленці». Багато речей доводилося перемелювати, переборювати в собі. Хтось ламався, перекладався в менш «агресивні» частини.

Про підрозділ, в якому служив Макс, писати взагалі не прийнято. Мало знято про них документальних фільмів, ще менше - інтерв'ю і нарисів: така вже доля бійців спецпризначення - майже невидимих «санітарів» прифронтової смуги.

- У легендарний рейд по тилах я не ходив - це було до того, як потрапив в «25-ку». Хоч ми і стояли в бойовому резерві, але кілька виїздів «на справу» було. У тому числі і в Мар'їнку, яку зачищали від «сєпарів» після звільнення міста. Що таке «зачистка» розповідати не буду: хто служив - знають що це таке, а простим людям знати про те не обов'язково. Не люблю я до цього повертатися... І не люблю питань типу «а ти людей вбивав?» Невже не зрозуміло, що війна (а на Донбасі справжня війна!) - це не курорт, не будинок відпочинку. Там треба встигнути вистрілити першим, щоб в тебе не прилетіло.

***

Під час однієї з бойових операцій, поруч, де окопався Макс, «ліг» снаряд.

- Бог його знає, що то було. Не міг розгледіти боєприпас, бо перебував трохи в непритомному стані, - іронізує Максим, незважаючи на отриману в тому бою поранення і контузію.

- Останні місяці перед дємбєлем я дослужував в госпіталі, в Дніпрі. Просився про переведення в 79-у бригаду, ближче до дому, але службова бюрократія взяла верхи, так справи з переведенням застрягли десь в штабах. А потім прийшов час їхати додому. Це було вже в 2016-му...

Вдома, незважаючи на кілька побивок і відпустку, все виявилося інакше. Після армійської ейфорії довелося перебудовуватися, відновлюватися, здирати з м'ясом «рожеві окуляри».

- Спершу мене вражав пофігізм й байдужість мирного життя. І зараз це все дратує. Там, де ми були - почуття гостріші, саме життя - цінніше й думки чіткіші. Там ти розумієш для чого прокидаєшся вранці, що будеш робити вдень, і дрімаєш в куточку бліндажа з рукою на спусковому гачку АК. Там до людей приходить «одкровення» після першого обстрілу... А тут інша реальність. Злість, людиноненависництво, склочність, заздрість - здається, що всі чорні почуття, про які бійці не говорять на передовій, акумулюються в «цивільних». Звичайно, якби не дружина й мама, їх підтримка і любов, якби не бойові побратими, з якими зустрічаємося час від часу, - можна було б з глузду зійти на «гражданці»!

Треба зазначити, що Максим за освітою судновий столяр - свого часу закінчив профтехучилище при Чорноморському суднобудівному заводі. Після війни вирішив повернутися до профільного ремесла - робити меблі.

- Я попрацював трохи на фірмі «Меблі сервіс», а потім, як отримав компенсацію за інвалідністю (лікарі за мною цілий рік ганялися, щоб групу дати), вклав гроші в бізнес. Зараз потихеньку, разом з компаньйоном, робимо меблі на замовлення, збираємо комоди, гарнітури і т.д. Ми ще недовго працюємо, але вже вийшли в «нуль», що для стартапа, молодого бізнесу - дуже хороший показник.

Працюючи на себе, ми зіткнулися з величезною проблемою - нестачею робочих рук. Це навіть не проблема, а ціла катастрофа. Ось менеджерів, юристів, економістів та інших мерчендайзерів в країні повно, зате немає гарних теслярів й столярів. Молодь йти працювати руками не хоче - всіх тягне «в начальники». Справжні фахівці, майстри своєї справи, роз'їхалися по Польщах та Голандіях.

Війна лишає на людях, навіть на вигляд вельми життєрадісних і цілеспрямованих, свій незгладимий слід. Залишила вона відбиток і на нашому герої.

- Я не пишаюся своїми бойовими справами, не б'ю себе в груди кулаком, мовляв, дивіться, який я офігєнний «Рембо». Ми всі робили свою роботу: важку, небезпечну і, часом, дуже брудну. Але, ми захищали Батьківщину. Захищали, як могли і вміли. Це в мирному житті «людина людині - вовк», а армія, в бойових умовах, - єдиний організм, який живе за своїми законами і правилами.
Ми ввібрали це в себе і пам'ятаємо. Хотілося б, щоб і цивільні не забували про тих, хто зберіг спокій і мир в цьому місті.
Текст та фото Олександр Сайковський, 
проект #Я_Повертаюсь.


Немає коментарів: