среда, 25 ноября 2015 г.

«ЛЬВІВСЬКІ СТІНИ»

Мы продолжаем программу «гостевых выставок» из других галерей страны, начатую в начале 2013 года выставкой Рустама Мирзоева «НЕ ТРОГАЙ ПАПУ» для киевской галереи «ЦЕХ». В этот раз завершающей выставкой уходящего 2015 года станет выставка киевского художника Алексея Малых «ЛЬВІВСЬКІ СТІНИ», которая экспонировалась в киевской галерее «Триптих АРТ» с 4-го по 17-е февраля 2015 года.

Що відчувають пальці, торкаючись поверхні стіни?

Що вбирають долоні: тепло розігрітої сонцем цеглини чи холод мармурової плити?

Львівські стіни – тесаний камінь, цегла, дерево.

Пісковик і мармур.

Захисні мури старого міста, стіни соборів, замків, вілл, сецесійних будинків.

А ще – легенди про багаторічне втирання у фасад Чорної кам’яниці чорного соку від шкірок зелених грецьких горіхів. Або про опалення вогнем її стін із білого каменю – закопчені золою, вони ставали чорними як ніч.

Пальці торкаються в’язі написів на плитах Вірменської церкви, гладять складки одягу кам’яних святих Латинської катедри, у повітрі повторюють обриси сецесійних фронтонів.

Долоні вбирають шорсткість і гладкість, відчувають м’якість моху і жорсткість плюща.

Погляд художника фіксує найпотаємніші нюанси кольорів: теракотово-вохристий, перламутрово-сірий, смарагдово-зелений, променисто-білий і чорний як отвір у нікуди.

Про що мовчать стіни з напівзбитими мозаїками, напівстертими фресками, напівзруйнованими ліпними прикрасами – облуплені, але зі слідами колишньої краси і слави? Що століттями змивають з них дощі, зривають вітри, висушує сонце? Чий радісний сміх, болісний стогін чи любовний схлип пам’ятають вони? Як за ними жили, кохали, торкалися персів, і клавіш, і пензлів, і зброї; ненавиділи, помирали і знов кохали, щоби продовжувати життя у цьому місті?

Художник Олексій Малих не намагається знайти відповіді. Не намагається описати, відтворити, пояснити те, що повинно залишатися нерозгаданою таємницею. Просто Дотик, Погляд, Проникнення – і на полотні вільно плинуть фарби-звуки, фарби-тремтіння. То перетікають неквапно, як час, залишаючи по собі сліди-сплетіння, сліди-арабески. То раптом вибухають кольоровою експресією, розбризкуючись, розпорошуючись, розбиваючись об цупку поверхню полотна. То нашаровуються, змішуються і врешті втираються, як той чорний сік зеленого горіху у білі стіни кам’яниці.

…Так виникає власний код до читання манускрипту під назвою «Львівські стіни».

Марина Афанасьєва


Комментариев нет:


Отправить комментарий