Сегодня мы публикуем новый очерк о причинах смерти Богдана Хмельницкого.
Медичні аспекти життя, хвороба та причина смерті Зіновія-Богдана Хмельницького
Однією з величних постатей в історії України є Зіновій-Богдан Хмельницький – гетьман України, визначний державний і військовий діяч XVII ст. З історичних документів відомо, що за кілька днів перед смертю у З.-Б. Хмельницького стався апоплексичний удар, але детального клінічного аналізу хвороби і причини смерті до сьогодні ще не було зроблено.
Метою статті є визначення стану здоров’я, аналіз хвороби і встановлення причини смерті З.-Б. Хмельницького на основі сучасних клінічних знань.
Матеріалом дослідження стали документи (літописи, акти), спогади сучасників та наукові роботи з історії України часів козацької доби.
Методи дослідження. Використовувався комплекс сучасних загальнонаукових методів і підходів, а саме: системного підходу та аналізу, аналітико-синтетичного, експертних оцінок.
Виклад основного матеріалу та його обговорення. З.-Б. Хмельницький народився близько 1595 року 9 листопада (30 жовтня ст. ст.), бо Зіновія за православним церковним календарем випадає на цей день, скоріш за все, у Чигирині, в родині дрібного шляхтича українського походження, що за істориками, найімовірніше, вийшла з Хмельника що у Перемишлянській землі [4, 41; 9]. Змолоду допомагав у господарстві батькові, який привчив сина до військової справи. Освіту отримав спочатку в українській школі, а потім у колегіях єзуїтів у Ярославлі-Галицькому та у Львові. Домашнє виховання, природній розум дозволили з отриманої освіти взяти все найкраще і залишитися патріотом свого народу на все життя. Під час польсько-турецької війни 1620–21 рр. брав участь у військовому поході, де у бою під Цецорою загинув його батько, а сам З.-Б. Хмельницький потрапив у полон, пробувши в якому два роки був викуплений чи обміняний [4, 44]. Повернувшись з полону вступив до Чигиринського козацького полку Запорізького війська. У складі реєстрового козацтва брав участь у сухопутних і морських походах. Виріс з рядового козака до старшини. Серед козацької старшини виділявся тонким розумом, освітою, військовим досвідом, сильним волевим характером про що відмічали як самі козаки, так і представники вищої польської шляхти (С. Конецпольський) та іноземні дипломати: польські, російські, турецькі, французські (наприклад, граф де Брежі 1644 р), італійські (венеціанець А. Веміна) [4, 47; 48; 54; 55].
За життя болю завдали смерть батька, полон, постійні утиски польських панів, у 1647 році смерть першої дружини Ганни (Сомко), постійних переживань створювала друга дружина Мотрона (у 1651 році скориставшись відсутністю батька Тиміш покарав мачуху на смерть), тяжко пережив смерть сина Тимоша (помер у вересні 1653 року від смертельного поранення у бою під Сучавою), тривогу викликав ще малолітній молодший син Юрій. Як полководець переживав поразку війська у війні зі шляхтою, як державотворець – перебував у постійній нервово-психологічній напрузі відповідальності прийняття політичних і військових рішень у цей, такий неспокійний для України час [4, 46, 50–51, 107].
Сучасники відмічали мінливість характеру З.-Б. Хмельницького. “Повна зміна за одну годину ця людина”,– дивувалися польські посли [11]. У випадку обурення неприховував свого гніву. Викриваючи у Переяславі зловживання польських магнатів, він “говорив з такою фурією, що кидався від лави, рвався за чуприну, ногами бив землю”, аж польські посли цепеніли зі страху [7]. Дізнавшись про поразку під Берестечком “почав рвати собі волосся і лихословити”, а одержавши від Потоцького лист без титулу гетьмана, зблід і дуже обурився [4, 54]. Вісті про переговори росіян і поляків у Вільно його так схвилювали, що кинувся “мов шалений, що втратив розум” [1]. Коли старшина заперечувала проти походу на Молдавію, З.-Б. Хмельницький спересердя рубанув шаблею черкаського полковника Я. Воронченка, але зразу ж опам’ятався і вибачився [4, 55]. Павло Алепський відзначав зовсім протилежне: “Нелукавий, спокійний, мовчазний, але людей не цурається”. Гетьман часто бував мовчазний, задуманий, навіть в “меланхолії”, легко розчулювався” [4, 54]. Характеризуючи З.-Б. Хмельницького венеціанець А. Віміна відзначав у ньому немов два єства: одне активне, діяльне, друге – спокійне, мрійливе. “У поведінці він м’який і простий, і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх у дисципліні суворими карами” [4, 55]. При дипломатичних зустрічах умів володіти собою, з усіма був ввічливий та доступний. Громадські справи були його постійним зацікавленням і турботою, які порушував навіть на банкетах, бо, очевидно, про них постійно думав [4, 55]. Недивлячись на своє матеріальне благополуччя і соціальний статус жив З.-Б. Хмельницький скромно, що дивувало як чужоземців, так і українців. У людях цінував не походження і їхні статки, а особисті заслуги. А. Віміна оповідаючи скромність побуту гетьмана відзначав “гетьманський стіл не бідний добрими і смачними стравами і звичайними в країні напоями: горілкою, пивом, медом” [6].
Протягом всього дорослого життя З.-Б. Хмельницький вживав алкоголь, рідше вино, частіше горілку та мед, курив люльку [4, 57], любив пити каву, найімовірніше, з 1620 року. Після смачного обіду чи вечері курив турецьку люльку, міг зіграти на бандурі. Його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало.
З.-Б. Хмельницький, скоріше за все, хворів давно, але з весни 1656 року хвороба своїми симптомами все частіше турбувала гетьмана, а на початку 1657 року набрала небезпечного характеру. З.-Б. Хмельницького точили тривога і хвилювання за майбутнє розпочатої ним справи розбудови української держави. Не сподіваючись на одужання, він на початку квітня 1657 року скликає старшинську раду за участю представників міст, за згодою якої передає гетьманську булаву малолітньому синові Юрієві. Рішення успадковування гетьманства викликало невдоволення певних кіл старшини. У такий відповідальний час бунтували козаки полковника А. Ждановича і Ю. Хмельницького. Отримавши 22 липня у Чигирині звістку про самовільний відступ корпусу А. Ждановича від трансільванського князя Д. Ракочія у З.-Б. Хмельницького стався апоплексичний удар, від якого він пролежав п’ять днів “без язика” [2; 5]. О п’ятій годині дня 27 липня (6 серпня н.ст.) 1657 року З.-Б. Хмельницький помер [2; 5]. Щоб встигли приїхати в Чигирин представники всього Запорозького війська, похорон відбувся через чотири тижні у неділю 25 серпня, отже тіло бальзамували для нетривалого зберігання. Згідно заповіту З.-Б. Хмельницького, його поховали у збудованій ним церкві Cв. Іллі у Суботові, де вже лежав прах сина Тимоша.
Беручи до уваги: стать, вік, особливості професійної та суспільної діяльності, холеричний темперамент, харчування, інші фактори (курив, вживав алкоголь та каву), розвитку гострого порушення мозкового кровообігу з афазією сьогодні дають підстави стверджувати, що З.-Б. Хмельницький страждав артеріальною гіпертензією на фоні атеросклерозу. Хвороба З.-Б. Хмельницького, звичайно, не виникла раптово. Користуючись сьогоднішніми знаннями можна припустити, що спершу хвороба протікала безсимптомно чи з незначними проявами симптомів, які з часом наростали (головний біль, зниження працездатності, можливо носові кровотечі, при пошкодженні міокарда – серцева недостатність та ін.). Якщо початкові симптоми хвороби З.-Б. Хмельницьким могли нехтуватися, то її прояви в останній рік заставили задуматися про майбутнє (передача гетьманства малолітньому синові). На фоні цих захворювань чергове психоемоційне збудження спричинило до розвитку гострого порушення мозкового кровообігу з афазією та правостороннім паралічем (відсутність в історичних джерелах письмових розпоряджень гетьмана).
Відомо, що в головному мозку існують ділянки відповідальні за певні функції (топографічне представництво) – мову, рух кінцівок тощо. Вимовляючи слова людина виконує певні рухи язиком, губами, що залежить від роботи заднього відділу третьої (нижньої) лобної звивини (ділянка Брока) в одній із півкуль (лівої у правшів). При пошкодженні цієї ділянки кори головного мозку, людина не може вимовляти слів (моторна афазія), але зберігає здатність розуміти мову (відповідальною є скронева доля у задньому відділі верхньої скроневої звивини – ділянка Верніке). Пошкодження скроневої ділянки призводить до того, що людина буде чути звуки, але не буде їх розуміти. На відміну від дизартрії, що залежить від паралічу язикової мускулатури, при моторній афазії хворий здатен рухати язиком і губами, але втрачає навики мовних рухів. Одночасно з втратою мови, часто виникає порушення функції письма, тобто коли пошкоджується анатомічно близький до ділянки Брока задній відділ середньої (другої) лобної звивини поряд з проекційною ділянкою повороту очей і голови та рухів руки у лівій півкулі у правшів. Втративши навики звукової мови (афазія) хворий одночасно не може порозумітися й письмово (аграфія), що повністю має можливість зробити хворий анартрією, тобто паралічем язика [10]. Описана раптова поява клінічних симптомів можлива при пошкодженні мозкової тканини внаслідок порушення кровообігу в басейні лівої середньомозкової артерії (a. cerebri media sin.).
За козацької доби центрами професійної медицини в Україні були Київ і Львів, а також резиденції гетьманів і магнатів. Медична допомога дипломованих професіоналів – лікарів (“лікавців”) і аптекарів (“зелійників”), що здобули освіту в Західній Європі, була по кишені лише шляхті і купецтву [8]. В той час в Україні, як і у всіх європейських країнах, медичну допомогу населенню надавали в основному не дипломовані лікарі (medicus literatus), а лікувальники-ремісники під назвою цирульники (змінене слово хірург – chirurgus, chiruricus, cirulicus). Як свідчать документи при дворі З.-Б. Хмельницького був хірург [4, 57]. В середньовіччі хірург ставив банки, сухі та з насічками (криваві), розрізав гнояки, виривав зуби, перев’язував рани, накладав шини при переломах, вправляв вивихи, виготовляв різні пластирі для лікування ран, виконував ампутації і поширені в народі кровопускання. Кровопускання на фоні підвищення артеріального тиску могло приносити полегшення. В той час для полегшення симптомів артеріальної гіпертензії могли використовуватися й фітопрепарати із народної медицини, та скоріше за все не регулярно, бо саме захворювання ще не було вивчене. Інших методів лікування, в тому числі й медикаментозних, не знали.
Вимірювати артеріальний тиск у ХVII ст. не могли. Метод визначення тиску у судинах за допомогою пункції артерій розробив К. Бернар, Е.-Ж. Марей, Ж.-Л. Пуазейль тільки у 1831 році, а у 1878 році Е.-Ж. Марей запропонував один з перших неінвазивних способів визначення артеріального тиску за допомогою осцилометрії. Ще пізніше у 1896 році С. Ріва-Роччі запропонував пальпаторний метод визначення артеріального тиску за допомогою оклюзійної манжетки і тонометра. Поширений сьогодні аускультативний метод визначення артеріального тиску запропонував росіянин М. Коротков тільки у 1905 році [3].
Висновок. Беручи до уваги анамнез життя і захворювання за спогадами сучасників, проведену нами диференційну діагностику відомих клінічних симптомів можна стверджувати, що З.-Б. Хмельницький приблизно на шістдесят другому році життя страждав атеросклерозом із артеріальною гіпертензією, на фоні яких 22 липня 1657 року під час психоемоційного збудження у басейні лівої середньомозкової артерії виникло порушення кровообігу (insulto) з пошкодженням мозкової тканини лобної ділянки лівої півкулі з розвитком моторної афазії й аграфії та п’ятиденним перебуванням у важкому стані з історично зумовленою відсутністю адекватної патогенетичної медичної допомоги. Виходячи із сучасного розуміння клінічного перебігу інсульту, безпосередньою причиною смерті, яка наступила о п’ятій годині дня 27 липня 1657 року, скоріш за все, стала зупинка дихання і серця на фоні прогресуючого набряку мозку.
Література:
1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т.3. – С. 556.
2. Величко Самійло. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 207.
3. Винокур В.А. Аускультативный метод измерения артериального давления (История открытия и современные аспекты применения) //Клиническая медицина. – 1990. – №12. – С. 100 – 102.
4. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – 405 с.
5. Літопис Самовидця – К.: Наукова думка, 1971. – С. 74 – 75.
6. Молчановский Н. Донесения венецианца Альберто Вимина о козаках и Б.Хмельницком. // Киевская старина. – 1900. – Кн.І. – С. 16, 73.
7. Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1898. – Т.1. – С. 321 – 322.
8. Пастернак А. Козацька медицина. – К., 2001. – 64 с.
9. Пепа Вадим. Коли ж народився Богдан Хмельницький? // Київ. – 2004. – №10. – С. 165 – 174.
10. Триумфов А.В. Топическая диагностика заболеваний нервной системы. – Л.: Медицина, 1974. – 246 с.
11. Niemcewicz J. Zbior pamietnikow historycznych o dawnej Polsce, z rekopismow, tudzież dzieł w rożnych jezykach. – Lwow, 1822. – T.4. – S. 283.
Марцінковський Ігор Богданович,
кандидат медичних наук, доцент
Гуманітарного інституту
Миколаївського кораблебудівного університету.
Немає коментарів: