Останні майже п'ять років українці дуже багато говорять про сильні почуття. Про страх. Про лють. Про ненависть. Про біль. Про несправедливість. І це зрозуміло. Війна щодня дає нам нові причини для обурення.
Ми багато разів пояснювали світу й одне одному, чому війна проти України — величезна несправедливість. Пояснювали, хто на кого напав. Чому українці мають право захищатися. Чому не можна ставити агресора і того, хто захищається, на одну моральну дошку. Ми пояснювали це близьким, незнайомим людям, іноземцям, журналістам, політикам. Наводили факти, аргументи, докази. По кілька разів.
А потім — чергова атака.
І раптом виявляється, що ще один раціональний аргумент нічого не змінює. Війна тим часом переходить у новий, технологічніший етап. Росія все більше намагається зробити небезпечним саме цивільне життя: атакує міста, будинки, енергетику, транспорт, вокзали, торгові центри. Те, що має бути звичайною частиною людського життя, перетворюється на потенційну мішень.
І в якийсь момент виникає дуже людське питання:
- Скільки ще це витримувати?
Мабуть, саме тут нам потрібно навчитися чогось нового. Не переконувати себе, що все добре. Не ставати байдужими. Не пробачати те, що пробачати неможливо. І навіть не намагатися позбутися гніву.
Гнів може бути здоровою реакцією на несправедливість. Він говорить: «Це неправильно». Страх попереджає про небезпеку. Сум нагадує про те, що ми втратили. Але є почуття, яке особливо небезпечне для людини, яка занадто довго живе у війні.
Безсилля.
Бо гнів ще дає енергію. Страх змушує діяти. А безсилля поступово переконує: від мене нічого не залежить. І тоді проблема вже не тільки у війні. Проблема в тому, що війна починає займати весь внутрішній простір людини.
Новини — війна. Розмови — війна. Соцмережі — війна. Сон — війна. Думки про майбутнє — знову війна.
Навіть коли навколо на кілька годин тихо, всередині може тривати бій. Можливо, тому нам сьогодні потрібно змінити не наші погляди, а й наше ставлення до власних емоцій. Ми не зобов'язані щодня переживати несправедливість заново, щоб залишатися на боці справедливості. Це дуже важлива різниця.
Пам'ятати — не означає безперервно страждати.
Пам'ять допомагає діяти. Безперервне переживання виснажує. Тому іноді треба просто вимкнути телефон. Не прочитати ще сто коментарів. Не вступити в чергову суперечку з людиною, яка за п'ятий раз не хоче зрозуміти очевидного. Не доводити світові те, що вже давно зрозуміло самому.
А піти гуляти.
Поговорити з близькою людиною. Попрацювати. Послухати музику. Прочитати книжку (якщо зможете сконцентруватися). Посміятися. З'їздити кудись (якщо у вашому регіоні не літають повсякчас малі дрони). Закохатися. Побудувати щось. Навчитися чогось нового.
Планувати майбутнє.
І не відчувати за це провини.
Бо радість під час війни — не зрада.
Спокійний вечір — не байдужість.
Планування майбутнього — не наївність.
Це спосіб залишатися людиною.
Зрештою, ворогові недостатньо фізично зруйнувати будинок. Набагато страшніше, якщо він змусить людину перестати бачити майбутнє, перестати довіряти іншим, перестати любити, працювати, цікавитися світом.
Тому сьогодні емоційна стійкість — це вже не просто питання психологічного комфорту. Це теж територія опору.
Ми не можемо контролювати всі ракети, дрони, рішення політиків чи реакції світу. Але можемо поступово повертати собі контроль над тим, скільки місця війна займає всередині нас.
Можна залишатися злим — і водночас жити. Можна пам'ятати — і водночас радіти. Можна ненавидіти агресора — і водночас любити життя. Можна знати, наскільки несправедливий цей світ, — і все одно щодня робити щось хороше в ньому.
Мабуть, після п'яти років війни це одна з найважливіших навичок, якої нам усім доводиться вчитися. Не переставати відчувати. А навчитися не дозволяти сильним почуттям забрати в нас усе життя.
В.Інгульский.
Немає коментарів: