У журналістських і експертних колах точаться постійні суперечки. Одні легко списують усе на «депутатський турборежим», поспіх і некомпетентність. Інші — переконані, що за кожним правовим абсурдом стоять розрахунки Луб’янки чи підступні плани зовнішніх конкурентів.
Проте аналітична практика та систематичний моніторинг доводять: ми маємо справу не з якоюсь однією причиною, а з небезпечною синергією трьох системних факторів.
Нормотворчий хаос і «чиста дурість»: коли дилетантизм стає загрозою
Не варто шукати підступний задум там, де все пояснюється низькою професійною культурою. Величезний масив законодавчих конфліктів — це плід банальної поспішності, відсутності інституційної пам'яті та ігнорування базової юридичної техніки.
Ухвалюючи черговий «реформаторський» закон під гаслами євроінтеграції чи цифровизації, депутати часто просто «забувають» узгодити його з десятком суміжних кодексів.
Згадаймо хронічний дисбаланс, у якому опинилася система професійної та фахової передвищої освіти. Нові профільні закони ухвалили, а чіткі правові механізми ліцензування, статусу педагогів та міжбюджетних трансфертів між обласними центром і громадами узгодити забули. Як наслідок — коледжі та технікуми роками змушені балансувати в юридичній невагомості.
Аналогічний хаос спостерігався і під час децентралізації, коли громадам передали повноваження, але «забули» вчасно гармонізувати Земельний та Податковий кодекси. У результаті місцеве самоврядування потрапило у безкінечні судові сперечання за власні ж ресурси.
Приватний лобізм і «законодавчі закладки»: сіра зона як товар
Набагато небезпечнішою є друга категорія — колізії, закладені свідомо. Але не ворожими агентами, а цілком тутешніми групами впливу: олігархічними пулами, окремими відомствами чи бізнес-лобі.
В українській законотворчості роками відпрацьовувалася технологія «правок-закладок». Це коли в об'ємний, цілком благородний законопроєкт перед другим читанням тишком-нишком вставляють один-єдиний пункт, який блокує перевірки або створює преференції для конкретного бізнесу.
Найбільш резонансним прикладом стали так звані «правки Лозового» до Кримінального процесуального кодексу України. Під прапором «захисту бізнесу від свавілля силових органів» було штучно обмежено строки досудового розслідування та прив'язано їх до слідчих суддів. На практиці це призвело до того, що десятки гучних справ щодо топ-корупції та масштабних економічних злочинів просто розвалювалися в судах за формальним "спливом строків". Це була скрупульозно прорахована «закладена міна».
Двозначність норми — це товар. Вона створює корупційну вилку: чиновник отримує монополію на її інтерпретацію. Для «своїх» норма працює в один бік, для «чужих» чи конкурентів — стає каральним мечем.
Ворожий деструктив: коли право стає зброєю асиметричної війни
І, наостанок, найістотніший пласт — це цілеспрямований правовий саботаж. Російські спецслужби завжди фахово володіли інструментами «юридичної війни» (lawfare). Протягом десятиліть через афільованих політиків, юристів-консультантів та проросійські фракції в українське законодавство системно закладалися потрібні формулювання.
Наочним прикладом є багаторічні «законодавчі парасольки» для релігійних організацій із центром у державі-агресорі (УПЦ МП) та проросійських медійних ресурсів. Під гаслами «захисту freedom of speech» та «релігійних свобод» у профільних законах навмисно залишалися такі юридичні казуси, які унеможливлювали швидке притягнення до відповідальності організацій, що діяли як осередки ворожого впливу. Будь-яка спроба захистити національні інтереси розбивалася об завчасно розставлені правові пастки та позови у міжнародних судах.
Аналогічно ворог системно підживлював міжвідомчі конфлікти між новими антикорупційними інституціями та традиційною правоохоронною системою, паралізуючи роботу силового блоку зсередини.
Шукати єдиного винуватця — це небезпечна ілюзія. Головна проблема українського правового поля полягає в синергії всіх трьох факторів.
Ворог рідко вигадує щось абсолютно нове. Він просто бере прогалини, створені законодавчим поспіхом і дилетантизмом, додає шпарини, вириті місцевими лобістами під власні кишені, і точково перетворює їх на міни сповільненої дії.
Поки ми не перейдемо від «законодавчого спаму» до глибокої аналітичної експертизи, суворого моніторингу суднової практики та захисту правової інфраструктури, ми залишатимемося заручниками цієї чужої та небезпечної гри. Закон має бути щитом для громадянина й держави, а не зручною відмичкою для корупціонерів чи зброєю в руках ворога.
С.Лиманов.
Немає коментарів: