Санкції інстумент з минулого століття проти війни майбутнього

Є щось майже абсурдне в історії російського реактивного дрона-камікадзе «Герань-3/5», який перетворився у небезпечний фактор №1.

Двигун, який став його серцем, не був викрадений із секретної військової лабораторії. Його не везли потайки в дипломатичній валізі. Це був комерційний мікротурбореактивний двигун, який існував на відкритому ринку. 

А потім з'ясувалося, що комерційна технологія цілком здатна стати деталлю серійної зброї.

І тут виникає запитання, значно важливіше за те, хто саме продав Росії чергову партію двигунів.

А чи не застаріла сама система санкцій?

Бо ми намагаємося перекрити технологічні канали війни XXI століття інструментами, які значною мірою створювалися для світу XX століття.

Ми досі шукаємо «зброю»

Санкційна логіка традиційно була доволі простою. 

Є танк — забороняємо танк.

Є ракета — забороняємо ракету.

Є військовий завод — заносимо його до санкційного списку.

Є виробник військової електроніки — обмежуємо його доступ до західних технологій.

Ця система працює, доки зброя залишається зброєю від моменту її виробництва. Але сучасна війна зробила цю межу майже невидимою. Двигун може бути цивільним.

Мікросхема — цивільна.

Камера — цивільна.

Навігаційний модуль — цивільним.

Станок із ЧПУ — цивільним.

Вуглепластик — цивільним.

Програмне забезпечення — цивільним.

А зібрані разом, вони можуть стати ракетою або ударним безпілотником.

Саме тому Євросоюз уже значно розширив контроль за товарами подвійного призначення, намагаючись перекривати доступ російського ВПК до критичних технологій. (European Commission)

Але сама поява дедалі нових списків свідчить про проблему. Ми постійно наздоганяємо технологію. Спочатку з'являється нова зброя, наприклад, та якою останні тижні ворог тероризує міста й громади України. Потім ми знаходимо її компоненти,  визначаємо постачальників. Іноді включаємо їх до санкційного списку. А потім противник уже переходить до наступного компонента.

Маркетплейс змінив правила війни

Раніше між винаходом і серійною зброєю стояли десятиліття. Сьогодні між ними можуть стояти місяці. Глобалізація зробила технології дешевшими й доступнішими. Виробництво розпорошилося між десятками країн. Компоненти можна замовляти малими партіями. Виробники конкурують за клієнта через B2B-платформи.

Те, що для світової економіки було перемогою ефективності, для війни стало перемогою доступності.

І це не лише російська проблема.

Свіже розслідування The Wall Street Journal показує, наскільки важливу роль китайські виробничі ланцюги відіграють у доступі Ірану та інших виробників Shahed-подібних дронів до двигунів, електроніки та інших компонентів. Значна частина цієї продукції має цивільне або подвійне призначення, що істотно ускладнює контроль. (The Wall Street Journal)

За даними, які цитують американські та українські джерела, китайські компанії вже постачали російським санкційним виробникам значні обсяги компонентів для безпілотників. Проблема саме в тому, що багато таких компонентів доступні на комерційному ринку. (United24 Media)

Отже, проблема не в одному китайському двигуні.

Проблема в тому, що сучасна зброя складається з речей, які самі по собі зброєю не є.

Санкції стали каталогом назв, а війна стала системою

Ось тут і знаходиться головний провал. Ми мислимо санкціями як списком:

компанія А — заборонена;
компанія Б — заборонена;
компонент В — заборонений.

А противник мислить системою:

якщо компонент В недоступний — беремо компонент Г;
якщо постачальник А заблокований — знаходимо постачальника Б;
якщо прямий маршрут закритий — використовуємо посередника;
якщо товар не можна ввезти як військовий — змінюємо його класифікацію.

Американська комісія з питань безпеки та економічних відносин із Китаєм прямо описує такі механізми: транзит через треті країни, посередників, підставні компанії, переоформлення товарів і передачу технологій. (uscc.gov)

Тобто Росія не обов'язково повинна «зламати» санкції.

Їй достатньо знайти інший маршрут усередині глобальної торгової системи.

Що ми робимо неправильно?

Перше. Боремося з товарами, а не з можливостями

Якщо певний двигун можна використати для створення ударного БПЛА, питання має бути не лише:

«Чи є цей двигун у санкційному списку?»

Потрібне інше:

«Який військовий потенціал створює доступ до цього двигуна?»

Це принципова зміна.

Санкції майбутнього мають оцінювати не тільки товар, а й його технологічну функцію.

Друге. Недооцінюємо дрібних виробників

Ми звикли полювати на Boeing, Lockheed Martin чи великий російський оборонний концерн. Але наступна війна може збиратися з тисячі маленьких компаній.

Одна виробляє двигун.

Друга — гіроскоп.

Третя — контролер.

Четверта — камеру.

П'ята — композитний корпус.

Шоста — програмне забезпечення.

Сьома — упаковку.

І жодна з них формально не виробляє ракету.

Але разом вони виробляють ракету.

Третє. Ми занадто повільно навчаємося

Україна має унікальну перевагу, якої не має жодна бюрократія у світі. Ми бачимо російську зброю не в лабораторії, а в реальному бою над містами чи портами України. Кожен збитий дрон — це фактично зразок для технологічної розвідки.

Його двигун.

Електроніка.

Сенсори.

Матеріали.

Навігація.

Виробничі маркування.

Походження деталей.

Ланцюг постачання.

Це величезний масив даних.

І його треба перетворювати не лише на розвідінформацію, а на санкційну розвідку.

Україна повинна мати систему:

збитий дрон → ідентифікований компонент → виробник → продавці → посередники → логістичний маршрут → фінансова мережа → санкції.

Причому не через рік.

За тижні.

Що треба зробити Заходу?

Я бачу щонайменше п'ять змін.
1. Перейти від «списків товарів» до «карт технологій».
Потрібно створювати карти критичних технологій для конкретного виду зброї.

Не:


«заборонити двигун JT80».

А:


«які комерційні технології дозволяють створити дешевий реактивний ударний БПЛА?»

І далі блокувати всю технологічну екосистему, а не одну модель двигуна. Бо завтра з'явиться більш ефективний аналог.

2. Створити міжнародний реєстр військового використання COTS-компонентів

Якщо цивільний товар уже знайдений у російській зброї, це має автоматично створювати «червоний прапорець» для світової торгівлі.

Не обов'язково автоматично забороняти його виробництво.

Але:

покупець → кінцевий користувач → кількість → маршрут → посередник

мають ставати предметом посиленого контролю.

Особливо якщо замовлення раптом переходить від десятків одиниць до тисяч.

3. Санкціонувати не тільки компанію, а й мережу

Сьогоднішня санкція часто виглядає як:


«Ось компанія. Вона погана. Додамо її до списку».

А треба бачити весь ланцюг.

Виробник → брокер → банк → логіст → імпортер → завод → кінцевий продукт.

Перекриття одного вузла без перекриття мережі лише змушує систему знайти обхідний шлях.

4. Зробити відповідальність за кінцевого користувача реальною

Якщо компанія продає тисячу високотехнологічних двигунів невідомому посереднику, а через пів року ці двигуни знаходять у російських ударних дронах, аргумент:

«Ми не знали»

не повинен автоматично закривати питання.

Світова торгівля вже давно використовує поняття due diligence.

Його треба зробити значно жорсткішим для технологій, які мають очевидний військовий потенціал. Особливо коли йдеться про аномальні обсяги закупівель.

5. І головне, Україна повинна бути не об'єктом санкційної політики, а її лабораторією

Це, можливо, найважливіша річ.

Україна сьогодні має досвід, якого не має Брюссель, Вашингтон чи Берлін.

Ми знаємо:

• що реально прилітає;
• що реально працює;
• які компоненти реально використовує противник;
• які технології він змінює;
• де санкції спрацювали;
• де вони не спрацювали.

Ці дані повинні потрапляти безпосередньо в систему формування експортного контролю. Не через нескінченні дипломатичні узгодження. А через постійний українсько-американсько-європейський центр технологічного моніторингу російської зброї та санкційного реагування.
Нам потрібні санкції, які вміють передбачати

Сьогоднішня санкційна система переважно відповідає на запитання:


«Що Росія вже використовує?»

А треба навчитися ставити інше:


«Що Росія зможе зробити завтра, якщо отримає доступ до цієї технології?»

Це дві абсолютно різні системи мислення.

Перша — реактивна.

Друга — превентивна.

А у війні дронів перемагатиме саме друга.

Бо дешевий компонент може пройти через десять рук, три країни й п'ять компаній ще до того, як хтось у Брюсселі встигне написати новий пункт санкційного регламенту.

Іронія полягає в іншому

Захід створив глобальну економіку, у якій технології поширюються з небаченою швидкістю. А потім створив систему контролю, яка намагається контролювати ці технології за допомогою списків.

Це приблизно як намагатися перекрити воду, складаючи перелік конкретних крапель.

Вода все одно знайде шлях.

Тому наступне покоління санкцій має бути не каталогом заборонених товарів.

Це має бути інтелектуальна система контролю технологічних ланцюгів.

Вона повинна бачити не тільки товар.

А виробника.

Покупця.

Посередника.

Обсяг.

Маршрут.

Фінансування.

Кінцеве використання.

І, головне, — можливість перетворити цивільну технологію на військову спроможність. Бо «Герань-3» показує нам дуже неприємну річ. Росія вже навчилася воювати не лише тією зброєю, яку їй продають. Вона вчиться збирати зброю з того, що світ продає всім.  І якщо Захід не змінить логіку санкцій, наступна війна може виявитися ще дешевшою для того, хто її розпочинає.

Але значно дорожчою для того, хто її захищає.