Ситуація навколо Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ) сьогодні — це не просто економічний чи юридичний кейс, це гордіїв вузол, де склалися національна безпека, екологічна загроза та майбутнє всього регіону. Після націоналізації підприємство опинилося в пастці: Бузький лиман заблоковано, логістика зруйнована, а виробництво стоїть.
Ситуація з МГЗ підсвічує тотальний дефіцит трьох якостей у державному секторі:
Стратегічна чесність (замість популізму). Досить розповідати, що «завод ось-ось запрацює і дасть тисячі робочих місць». Потрібна мужність визнати: у нинішній конфігурації (заблокований лиман, близькість до фронту) МГЗ у своєму класичному вигляді працювати не може. Чесність перед громадою Миколаєва — це перша якість, яку має проявити АРМА чи новий держуправлінець.
Держава зазвичай поганий менеджер, який просто «сторож» майна. Тут потрібна якість великого корпоративного гравця — здатність мислити категоріями «зеленого переходу» або повної модернізації. Якщо МГЗ колись переродиться, він не може бути брудним радянським заводом, що залежить від російських олігархів.
Проблема МГЗ для Миколаєва — це не лише про гроші, це про чисте повітря і воду. Керівництво має чути екологів та громаду Галицинового та інших прилеглих районів, а не відмахуватися від них статусом «стратегічного об'єкта».
Шламові поля: хто заплатить за безпеку?
Якщо завод не генерує прибуток, з чиєї кишені фінансуватиметься утилізація та утримання екологічно небезпечних відходів? Знову з міського чи державного бюджету?
Чи не час подумати про репрофілізацію? Якщо лиман закритий на роки, можливо, території та потужності МГЗ треба частково задіяти під інші оборонно-промислові потреби вже зараз?
Завод свого часу "умикнули" в менеджменту та трудового колективу Мешина, за допомогою київських міліцейських генералів, які забезпечували "прохід" братських бандитів під виглядом стратегічного інвестора
Першородний гріх приватизації
Тут варто нагадати читачеві, як саме Миколаїв втратив контроль над своїм головним промисловим гігантом.
МГЗ будувався як унікальне, передове підприємство, і наприкінці 90-х директор Віталій Мешин разом із трудовим колективом намагалися зберегти його як самостійну силу, орієнтовану на інтереси заводу та регіону.
Але «дикий капіталізм» вирішив інакше. Замість реального стратегічного інвестора, через київські владні кабінети та за прямого сприяння міліцейських генералів (які тоді відпрацьовували замовлення), на завод «зайшли» гроші та методи сибірського алюмінієвого криміналу (так званих «братських»). Менеджмент Мешина просто зламали через коліно, колектив відсунули від акцій, а область здала свій головний не суднобудівний актив російському олігархату.
Двадцять років МГЗ працював не на розвиток Миколаєва, а на кишеню Дерипаски та вимивання ресурсів в офшори. Нам залишали лише зарплати для тисячі працівників і... мільйони тонн екологічно небезпечного шламу.
Коло замкнулося
Тепер, коли держава нарешті націоналізувала завод, ми спостерігаємо іронію долі. Коло історії замкулося. Те, що було віджате за допомогою «київських дахів» на користь Москви, повернулося у власність української держави.
Полемічний гачок: Але чи стала держава кращим управлінцем, ніж ті міліцейські генерали? Тоді завод забирали, щоб грабувати, а зараз його забрали — і не знають, що з ним робити. Націоналізація відбулася «на папері», але реального державного бачення майбутнього МГЗ в умовах війни та блокади лиману немає. Завод вирвали з рук агресора, але кинули під парканом
З урахуванням цієї історії, вимоги до нинішньої влади та Фонду держмайна (чи АРМА) подвоюється:
Моральна компенсація перед громадою. Держава колись (руками тодішніх чиновників і силовиків) зрадила миколаївців, віддавши завод росіянам. Сьогодні держава зобов'язана повернути цей борг — не просто законсервувати руїну, а розробити прозорий, екологічно безпечний план реіндустріалізації цього майданчика.
Миколаїв уже бачив, як «кулуарно» вирішується доля МГЗ під прикриттям погонів. Будь-які нинішні дії навколо заводу мають бути публічними. Громада має знати кожен крок: хто керує, куди йдуть кошти на утримання шламових полів і який план «Б» на випадок тривалої закупорки лиману.
Коли ми сьогодні дивимося на застиглі труби МГЗ та заблокований Бузький лиман, ми бачимо не лише наслідки повномасштабної війни. Ми бачимо фінал тридцятирічної драми, яка розпочалася тоді, коли київські міліцейські генерали за руку завели на завод "братських" бандитів Дерипаски, розтоптавши плани менеджменту Мешина та трудового колективу. Завод, який мав стати локомотивом українського Миколаєва, на десятиліття став колоніальною зоною російського капіталу. Сьогодні держава повернула підприємство собі. Але якщо нинішні чиновники просто спостерігатимуть, як завод помирає під тиском екологічних загроз та логістичного тупика, то чим їхня бездіяльність краща за колишню зраду тих, хто носив генеральські погони?
МГЗ для росіян ніколи не був просто заводом. Це був об'єкт колоніального поглинання, де випалювали будь-яку українську наукову та управлінську суб'єктність.
Германієве золото та ціна опору як у Миколаєві знищили технологію майбутнього
Червоний шлам, який сьогодні всі сприймають виключно як екологічне прокляття і джерело пилових бур під Галициновим, насправді є техногенним родовищем.
У часи Мешина на МГЗ спільно з українськими науковцями провели унікальний напівпромисловий експеримент. З'ясувалося, що з відходів виробництва (того самого шламу) можна видобувати германій — рідкісноземельний метал, критично важливий для мікроелектроніки, оптики, тепловізорів та військово-промислового комплексу. Це був прорив, який міг перетворити екологічний тягар на мільярдні прибутки та дати Україні статус високотехнологічної держави.
Що зробили «братські» та красноярські зайди, коли остаточно захопили завод? Вони миттєво згорнули, засекретили та поховали цей проєкт.
Чому? Бо Москві потрібен був лише дешевий глинозем як сировина для сибірських алюмінієвих заводів Русала. Незалежна, технологічна Україна, яка заробляє на рідкісноземельних металах, у їхню геополітичну стратегію не входила. Шлам залишили нам, а технології — зачистили.
Захід російського капіталу на МГЗ супроводжувався не просто кулуарними змовами міліцейських чинів, а справжнім кримінальним терором. Фігура директора, який став на заваді «красноярським», — це символ того, як нищили український супротив.
Коли «сибірський алюміній» (майбутній Русал) заходив на МГЗ через свої підставні структури, місцевий топменеджмент, який виховав Мешин і який намагався зберегти завод для міста, чинив тихий, але запеклий опір. На стику 90-х та 2000-х ліквідація цього опору перейшла у гарячу фазу.
Загадкова, раптова «смерть» керівника МГЗ (яку тоді за допомогою київських погонів швидко спустили на гальмах і списали на «природні причини» чи побут) дивним чином збіглася з моментом, коли красноярське угруповання Дерипаски остаточно зачищало оперативне управління заводом під себе. Це було класичне усунення носія українських інтересів. Людей, які знали реальний потенціал заводу (включаючи той самий германій) і не хотіли ставати рабами російських олігархів, просто множили на нуль. Це була повна, безкомпромісна ментальна та фізична окупація підприємства задовго до 2014 чи 2022 років.
Якщо зараз, після націоналізації, Фонд держмайна та Кабмін знову будуть дивитися на МГЗ лише як на «іржаву трубу, яка не працює без бокситів з Гвінеї», то вони нічим не відрізняються від красноярців. Ситуація вимагає відновлення наукових розробок. Потрібно піднімати архіви! Держава має залучити інститути НАН України та перевірити: чи можемо ми зараз, використовуючи мільйони тонн накопиченого шламу, започаткувати видобуток германію чи інших рідкісноземельних елементів?
Це шлях до відродження майданчика без прив'язки до заблокованого лиману.
МГЗ омитий кров'ю та сльозами миколаївців. Залишити його зараз гнити, перетворивши на пустку, що отруює повітря — це плювок на могили тих, хто намагався його захистити від росіян.
S&G.
Немає коментарів: