пʼятниця, 5 квітня 2024 р.

Світом править слово


 Якраз напередодні, за збігом, писала про Харків - порівнювала, у великому есе для одної зарубіжної антології, концепцію Європи у Хвильового й Кундери (Хвильовий, на мій подив, виявивсь не тільки на 60 рр. переднішим, а й концептуально цікавішим, у т.ч. й прогностично). Нижче шматочок про власне-Харків - неймовірне, трагічне й геніальне місто, без якого Європа ніколи не зможе побачити себе в невикривленому світлі, - і про те, чого нам усім коштував його багаторічний "центральноєвропейський" кенселінґ.  

Оксана Забужко.


З ПОПЕЛУ ІМПЕРІЙ

(уривок з есе)


...Хвильовий жив і працював у Харкові – тодішній столиці Радянської України (решта України ще не була замирена, Київ вважався «петлюрівським», столицю до Києва Сталін наваживсь перенести щойно після Голодомору). Історично це місто фронтирне, виросле з козацьких поселень XVII ст., архітектурно сформоване цілком «по-центральноєвропейськи» – козацьким бароко та сецесією більше, ніж розгонистим, і вже виразно пре-тоталітарним конструктивізмом 1920-х. А проте суто на око Кундера навряд чи визнав би його «своїм» – воно й з українців не всім правобережцям любиться: це місто степове, розгорнуте вшир, а не ввись, з уже-азійським індустріальним розмахом (звідси «азіатський ренесанс» Хвильового!), – воно не дає європейськи-притульного відчуття «вкутаности», вгорнутости, як у ковдру, в милий Кундері мінімум обжитого простору: про тутешній вітер зі степу, що жене вулицями пил із запахом чебрецю, писали кілька поколінь поетів, а про таку локалізацію в просторі наш народ-воїн має прислів’я – «моя хата скраю, першим ворога стрічаю»… (Так і сталося в сьогоднішній війні – Харків, найближчий до російсько-українського кордону, став і найпершою та найрегулярнішою жертвою російських обстрілів.) 


Римо-католицького сліду тут також нерясно – українські козаки трималися православ’я й вели свої війни з Портою за Гріб Господній (цинічні історики XIX ст. пояснили, що насправді за безпечний вихід до моря й найкращих у світі чорноземів Дикого Поля, ради такого діла не гріх було і з Москвою спілку вкласти!) – на правах спадкоємців-захисників Константинопольської Церкви та в протистоянні з єзуїтською експансією з Польщі: західна Реформація відгукнулась у нас контр-Реформацією, наші високі школи – Харківський колеґіум доби Гетьманщини, як і давніша од нього Києво-Могилянська академія, – закладались в обороні перед полонізацією своїх еліт, і харківські релігійні меншини, з яких найчисленнішими до XX ст. дотривали юдейська й лютеранська, не дуже вплинули на візуальну домінанту в місті «грецької віри» (тим більше, що СРСР понад усе любив «згладжувати відмінності», і кірхи з синагогами позагладжував задовго до ДСВ). Кундера ж чітко проводить свої «червоні лінії» по культурній мапі Європи вздовж ліній релігійного розколу 1054 р.: ось по цей бік, де західне християнство, – «давньоримська» Європа, а туди далі на схід, аж до Уралу – «Візантія й православ’я», читай – Росія, інша цивілізація, чужа й непривітна… 


Згадані Кундерою в числі центральноєвропейців румуни, щоправда, також православні, а вже куди в цій концепції подіти греків, із яких, як-не-як, європейська цивілізація й почалася, то й геть незрозуміло, але такими дрібницями Кундера, повторюю, не заморочується – він творить міф, і йому потрібна переконливо жирна лінія поділу. Міф найкраще конструюється за допомогою бінарних опозицій, і якщо завдання міфотворця – якомога яскравіше висвітлити портрет прекрасної полонянки (вкраденої Росією Центральної Європи), то, відповідно, тло довкола неї (те, що «не-вона») має бути зафарбоване якомога контрастніше, без світлотіней і розтушовок. Католик – значить, європеєць, православний – значить, росіянин. Це добре запам’ятовується й економить зусилля, бо не вимагає додаткових знань. Через десять років після Кундери з цього художнього прийому С. Гантінґтон вибудує вже, без тіні збентеження, чисто академічну концепцію, – пообіцявши західним десижин-мейкерам, на їх превелику втіху й самозаспокоєння, що «троянської війни не буде»: російсько-українська війна неможлива, позаяк більшість українців православні й належать, відтак, до одної з росіянами цивілізації («один народ», скаже ще через два десятиліття Путін!), а можливий тільки розкол України – цивілізаційний, аякжечки: на православну «російську» і «європейську» католицьку (такими дрібницями, як те, що українські католики сповідують грецький обряд, Гантінґтон також не переймався!). 


При дещо поправленій риториці, це вже була готова програма поділу України, над якою російська пропаґанда десь із середини 1990-х і заходилася працювати не за страх, а за совість. Перші мапи такого «поділу» російські політтехнологи опублікували перед Помаранчевою революцією 2004 р., а станом на 2014 р. в ЄС уже з легким серцем говорили не про російську аґресію в Україну, як було насправді, а про «громадянський конфлікт в Україні» (привіт Гантінґтону!), і за рішенням Міжнародного суду ООН від 31 січня ц.р. керівна роль Росії в воєнних діях на Донбасі 2014-2015 рр. все ще вважається «недоведеною». Вісім перших років російсько-української війни, 2014-2022, в свідомості Заходу повністю провалились в оту, елеґантно-контрастно зафарбовану Кундерою на геополітичній мапі Європи, чорну діру з написом «тут водяться леви». Тобто, перепрошую, – православні: «один народ», «не-ми», «Схід», хай там самі розбираються між собою… 


Це ще один доказ, що світом і далі править слово. І що нема такого слова, яким, при наявності цілеспрямованої волі, не могли б у своїх інтересах скористатися злочинці.   



Немає коментарів: