Німецька журналістка, яка приїхала в Ужгород робити репортажі про життя переселенців і волонтерський рух, сказала:
"Я в захваті від того, як у вас усе працює, як люди допомагають, скільки різних людей включено в процес! Єдине, чого не розумію: а чому ви маєте збирати гроші й купувати тепловізори, бронежилети, автомобілі? Це ж не гуманітарна допомога, таке мала б робити держава!"
Так, загалом вона має рацію, але пояснення дуже просте: ми - це і є держава. Держава - це не кабінети, не печатки і не ієрархія (хоча це теж). Держава - це ми, наш спосіб життя, думання, поведінки. Тому можна розбомбити Миколаївську ОДА, але держава в цій області далі функціонує і вбиває ворогів. І коли є якась потреба на фронті, якщо в когось є можливість допомогти - він не буде чекати два місяці, поки держава виграє тендер і направить необхідне на місце.
Це таке глибинне відчуття зв'язки, пов'язаності, ба навіть власності: кожен українець вважає потреби фронту - власними потребами, і відповідно намагається їх закрити. Без наказу, процедури, нарад - просто максимально швидко і ефективно. Ця держава наша, вона належить нам, тож якщо в неї є якісь проблеми - це наші проблеми.
Тому в Україні не спрацьовує диктатура, а наші революції перемагають: якщо якийсь політик намагається підтиснути державу під себе, ми це сприймаємо як удар особисто по нас. Бо ж держава - наша.
Можливо, це не до кінця правильно, це з одна з структурних проблем української державності, але в даній ситуації це плюс. Бо росіяни можуть розбомбити будівлі уряду, командні пункти чи об'єкти інфраструктури, але для бойового духу і бажання боронити свою землю це не має визначального значення.
Адже Українська Держава - це не стіни й не шкіряні крісла. Це - ми.
Андрій Любка
Немає коментарів: