понеділок, 23 серпня 2021 р.

Я не жалкую! (зізнається давній блогер)



Ми сьогодні, напередодні дня відновлення незалежності України публікуємо допис ветерана змагання за демократію в Миколаєві - Ігоря Сергійовича Іванникова.  Щоб років через... перечитати цей спогад. Доречі, автор вже більше місяця висловлюється виключно українською, чим дає приклад "свіжим" випускникам університетів південної України, яки продовжують редагувати російськомовні сайти.


Багато моїх друзів по Фейсбуку мають вже 70 років та більше, та вони жалкують, що тридцять років тому підтримали та голосували за незалежність України. Наврочуд, я не жалкую. У мене нема розчарування у тих подіях тридцятирічної давнини. Чому? По-перше, я не чекав ніяких див від самої події проголошення незалежності. По-друге, знав, що ми усі при всякому разі йдемо до краху, незалежно бути чи не бути незалежній Україні, бо крах нашого суспільства від цього не залежить. Нарешті, майже ніхто не чекав навіть такого терміну існування окремої України.




Завтра виполнюється 30 років з тієї несподіванної демонстрації з-під Пам* ятника Шевченку 125 рухівців та націонал чи просто демократів до до обкому КПРС. Ігор Грасевич, власно кажучі, мій лікар кричав на мене, що в мене істерика, хоч істерику він часто бачив на роботі, але не у мене. Проти цієї невеличкої демонстрації з двома жовто-блакитними прапорами та одним російським триколором, який зробила жінка Олександра Долгих, вийшло аж чотири працівника Обкому КПРС - Матвєєв, Пожидаєв, Коваль та Тазарачева. Ще й мені довелося захищати Матвєєва вд літнього бандерівця, який так вправно волів: "Ганьба!" в обличчя Матвєєву, що майже обхаркав усе його обличчя.




Ще пригадую, шо 17 демократів - російсько мовних пішли до Облвиконкому, де я на приступках попередив їх, що це не перемога, бо нас зрадять. В перше, та в останнє я отримав оплески від слухачів на свою адресу. Я помилився. Нас зрадили, потім знову зрадили, тай зараз продовжують зраджувати, але в 1991 році цього ще не було видно.




1 грудня я працював спостерегачем у школі № 39, на свойому першому у житті робочому місті вчителя історії з 1974 по 1976 рік. Відволікся. Поїхав до залізничного технікуму голосувати за незалежність та президента - ні, не Кравчука, за Юхновського, хто його зараз пригадає? На приступках побачив Юрія Іцьковського, майже сусіду, зрадів. Але Юра утримався. А я проголосовав "ЗА". І не жалкую! Чому...???




Тому, що я голосувв не за посади для себе, чи для Галата, Дробілко, Рукавішникова з Кінахом тощо. Я голосував за СВОБОДУ. Власне кажучи Незалежність - це підстава для Свободи! І ніяк інакше. Незажність з 2014 десь на обрії жевріїться, Свободи поки ніде нема. Але нема і того, що з*явилося у Росії, а саме рабства чи холопства. Перемога ДКЧС (ГКЧП) з консервацією Володимиром Путіним авторитарного режиму в Росії - це майже те саме, що в Афганістані, часткеово захопленому "Недоучками" - так можна перекласти незрозумілу назву "таліби". Тільки ті вчила Коран та Хадіси, а ці вчать сіру статтю, що набрали для Путіна про єдність східних слов*ян.




Привід Свободи для мене важливіший за державну незалежність. Діденко та Малицький з Гіллякіним билися за державну незалежність, я боровся за особисту свободу, дещо отримав. Тому не жалкую. Хоч поділяю сумніви тих, хто 30 років тому слухав мене під облвиконкомом. Багато з них вже не з нами. Вони бажали щастя, отримали бізробіття, жалюгідні пенсії, бідність. Свобода - це не те, чого вони чекали 30 років тому. Але мені було відомо, що місто буде занепадати. Що суднобудування зникне, що керівників, здатних хоч на деякий час за рахунок власного здоров*я протримати країну, відшукати не можна. Що буде набагато гірше. І для цього не треба було бути пророком. Така наша доля. Але ми не гнили у зубожінні, ми воювали. Воювали за Свободу!


Немає коментарів: