четвер, 3 січня 2019 р.

Документальний фільм про Україну «Віддалений гавкіт собак» у шорт-листі премії «Оскар».


Документальний фільм про війну на Донбасі «Віддалений гавкіт собак» потрапив до шорт-листа премії «Оскар». Режисер фільму Сімон Леренг Вільмонт каже, що героями двох його попередніх документальних стрічок були діти з заможного світу, а для життєвого балансу він вирішив зняти свій новий фільм на Донбасі. Місці, де звичайне повсякденне життя перетворилося на суцільну небезпеку. Фільм не міг бі статися без українського журналіста Азада Сафарова, який на час зйомок став асистентом данського режисера Сімона Леренга Вільмонта. Сафаров забезпечував безпеку зйомок, виконував функції перемовника, перекладача та фіксера. «Віддалений гавкіт собак» загалом знімали два роки зусиллями двох людей — Вільмонта і Сафарова. theБабель розпитав Азада Сафарова про небезпеку зйомок на Донбасі і про шанси на «Оскар».



«Віддалений гавкіт собак» — спільний датсько-шведсько-фінський фільм про життя 10-річного хлопчика у прифронтовій зоні. Олег зі своєю бабусею Олександрою одні з небагатьох жителів прифронтового села Гнутово Донецької області, які вирішили залишитися і нікуди не поїхали. Маленький Олег разом з іншими героями фільму: бабусею та братами Яриком і Костєю — чекають на закінчення війни, що ніяк не закінчиться. Автори спостерігали за життям Олега та його близьких протягом двох років, щоб показати як військовий конфлікт впливає на життя дитини.

Скільки ви готувалися до зйомок фільму і який час вам довелося провести на Донбасі?


Підготовку до зйомок ми почали в серпні 2015 року. А в першу поїздку на Донбас вирушили вже наприкінці вересня. Спочатку ми не знали, в яке місце нам їхати: у режисера вже була ідея, але не було головного героя. А потрібний герой — це 50 відсотків успіху майбутнього фільму. В результаті за два роки зйомок ми побували на Донбасі близько 10 разів, у нас накопичилося майже 90 годин матеріалу, з яких у фільм увійшло лише 90 хвилин. Кожного разу, коли ми приїжджали на Донбас, ми зупинялися там не менш, ніж на тиждень. Ми жили в Маріуполі, але на цілий день приїжджали знімати в Гнутово. Інколи ночували в будинках місцевих жителів, щоб зафіксувати нічні обстріли.

Як режисер фільму знайшов вас?


Ми познайомилися випадково. Я тоді вчився в Школі цифрової журналістики Києво-Могилянської Академії, і в групі випускників на Facebook написали, що шукають фіксера [людина, що організовує схемки для іноземних ЗМІ] для режисера-документаліста. До того часу я вже два роки їздив в зону АТО і як журналіст, і як фіксер. Щоправда, на той момент я вже переїхав з України до Німеччини, і мені довелося збрехати режисерові, що я живу в Україні, щоб спробувати себе в цьому проекті. До речі, мені вдавалося приховувати цей факт від нього майже рік, а коли він дізнався, то, звичайно, сильно сміявся.

Як знайшли головного героя фільму — 10-річного Олега?


Щоб знайти його, ми об’їздили майже всі прифронтові села та міста Донбасу. Так минуло кілька тижнів, і коли ми вже зневірилися знайти потрібного нам героя, то мені зателефонувала мій друг — журналістка Ельвіна Сеїтбуллаєва. Вона розповіла, як під час роботи військовим кореспондентом в зоні АТО мало не потрапила під обстріл у селі Гнутово, що за тридцять кілометрів від Маріуполя. В той момент їй назустріч вибіг хлопчик Олег і потягнув за собою до підвалу, щоб сховатися від обстрілів. Там вона записала інтерв’ю з ним та його родиною. Коли вона запропонувала нам Олега у якості героя, я спочатку відмахувався. Він навіть за віком нам не підходив, але коли я показав інтерв’ю з хлопчиком Сімону, то він відразу захопився ідеєю і сказав: «Терміново вирушаємо до них».

Чому вибір зупинили на ньому?


Куди б ми не приїжджали, скрізь розмовляли з дітьми. Режисер питав у всіх одне і те саме. Питання звучало так: «Що ти відчуваєш, коли тобі страшно?» Ніхто з дітей не зміг відповісти на це питання, окрім Олега. Він сказав: «Уяви собі, що в твої груди влазить холодна рука, що стискає серце, а коли вибухає бомба — рука стискає серце ще сильніше, поки воно не закрижаніє». Так ми зрозуміли, що знайшли свого героя.

Наскільки велика команда працювала над фільмом?


Знімальна команда складалася з режисера і асистента-фіксера, тобто мене. Я організовував зйомки, вів переговори з військовими, працював перекладачем і відповідав за безпеку зйомок на прифронтовій лінії. Постпродакшеном займалася велика міжнародна команда, але вже в Данії.

Як ви розуміли, які моменти його життя необхідно зняти?


Разом ми проводили багато часу. За деякий час до того, як почати знімати, Сімон попереджав Олега, що зараз почне і просив його уявити, що нас немає поруч. Спочатку Олег ще продовжував з нами розмовляти , але коли розумів, що ми не реагуємо на його слова, швидко втрачав до нас інтерес, завдяки чому вдалося досягти ефекту «відсутності» камери.

У нас не було можливості цілодобово бути біля героїв. Звичайно, щось могло статися, коли нас не було поруч, і ми шкодували, що не встигали зафіксувати такі миті. Іноді ми просили бабусю Олега самостійно знімати події з їх життя, для чого навіть залишили їй домашню камеру. До речі, останні кадри фільму — на мій погляд, одні з найбільш моторошних — знімала саме бабуся.

Розкрийте зміст назви. Чи правда, що собачий гавкіт вважається попередженням про обстріли, і саме тому фільм отримав таку назву?


Все вірно, коли є якась загроза поруч, першими про це повідомляють собаки. Життя поруч з віддаленим гавкітом собак — це життя поблизу небезпеки.

Зйомки можна назвати безпечними? Якщо ні, то з якими труднощами стикалася команда?


Зйомки не були безпечними: ми виїжджали на лінію фронту, знімали під обстрілами. Найбільше я боявся і хапався за голову, коли діти починали кидатися пляшками прямо над головами один одного і стріляли по них з травматичного пістолета. Можна сказати, що в такі моменти у мене серце ставало. Боявся і Сімон, але ми не могли втрутитися, щоб зупинити дітей, інакше ми б викривили документальну реальність.

Вам були потрібні якісь спеціальні дозволи на зйомку, зважаючи на близькість фронту? Хто з місцевих жителів допомагав вам у зйомках?


Як і всі журналісти, ми проходили акредитацію, подавали запити до СБУ і Міністерства оборони. Кілька разів в складних ситуаціях нас дуже виручала тодішній прес-офіцер Міноборони Дар’я Басиста. Крім всього, нам допомагали волонтери, активісти, військові, прес-офіцери та командири батальйонів. Коли ми приїхали, у Гнутово пішла чутка, що в село приїхали іноземці, які хочуть вкрасти дітей, і нас почали боятися. Але з часом ми настільки потоваришували з місцевими, що навіть продавці магазинів запам’ятали наші імена та стали дуже привітними.

Хто профінансував фільм?


Картину фінансували інститути кіно Данії, Швеції та Фінляндії.

Чи знаєте ви, що зараз відбувається з вашими героями, зокрема з Олегом?


Ми настільки зріднилися, що спілкуємося майже щотижня. Вони досі живуть у Гнутові, і коли там відбуваються чергові обстріли, ми пишемо та телефонуємо їм, хвилюємося, чи все в порядку.

Стрічка знімалася з прицілом на участь у міжнародних кінофестивалях? Наскільки несподіваним для вас стало те, що вона увійшла до шорт-листа «Оскара»?


Коли ми знімали фільм, то ні про фестивалі, ні про шорт-лист «Оскара» навіть мріяти не могли. Мета Сімона була іншою. Раніше він знімав фільми про дітей, що ростуть в безпечних і заможних країнах — про те, як життєві обставини вибивають їх з колії, і як потім вони знаходять свій шлях назад. Цього разу він навпаки шукав дитину, що живе в постійному хаосі і небезпеці. І важливим було показати, де в такому випадку дитина знаходить безпеку і розраду.

На ваш погляд, фільм міг би бути номінованим від України?


Виробництвом стрічки займалися одразу три країни: Данія, Швеція та Фінляндія. Прозвучить дивно, але, на жаль, український фільм в цьому році не потрапив до шорт-листа «Оскара», натомість туди потрапив фільм про Україну.

Як ви дізналися, що ваш фільм потрапив до шорт-листа премії «Оскар»?


Ми дізналися про це 17 грудня, пізно вночі. Я побачив цю інформацію на сайті «Оскара» і не повірив своїм очам, але найгіршим було те, що і в Україні, і в Данії всі вже спали — не було з ким поділитися радістю. Зараз у фільма розпочинається промокампанія в Штатах, і ми намагаємося організувати поїздку наших героїв до Нью-Йорка. Але поки не знаємо, чи вийде — у них немає ані закордонних паспортів, ані віз. 22 січня ми дізнаємося, чи увійшли до п’ятірки найкращих документальних фільмів і чи потрапимо на саму церемонію. Наразі важливо, як ми розрекламуємо наш фільм у США, — від цього залежить досить багато. Але цього року наші шанси бути номінованими вищі: саме цього року кіноакадемія вперше вирішила показати усі 15 документалок з шорт-листа у найбільших містах країни (в період з 31 грудня по 21 січня). Я вважаю, що це дуже круто, тому що так про наш фільм дізнається більше глядачів, і наші шанси на перемогу виростуть.
Лєна КовальчукДата:
https://thebabel.com.ua/


Немає коментарів: