вівторок, 13 листопада 2018 р.

Влад не уявляє свого життя без армії

Владислав Пантак – військовослужбовець окремого батальйону морської піхоти. Йому 22 роки і він учасник бойових дій. Тривалий час перебував на передових рубежах.

Ще в школі, в сьомому класі, Владислав захопився…хореографією. Концерти, виступи, свята – Влад отримував задоволення від сцени і танців. Дитяче захоплення, попри мрії батьків, аби син став юристом чи економістом, хлопець вирішив зробити професією. Після закінчення школи вступив до Херсонського училища культури на спеціальність хореографія. От де були фізичні навантаження, розповідає Влад. Весь день біля станка, постійні тренування – хлопець повною мірою усвідомив, якою важкою може бути омріяна професія. Але не в його правилах здаватись. Втім, училище довелось покинути. Неприємна травма, тривале лікування та реабілітація певним чином поставили хрест на майбутній кар’єрі хореографа. Постало питання, чим займатися далі?

А далі була армія. В 20 років Влад разом з другом пішов до військкомату. Там заявили: «Хочемо служити. Та ще й так, щоб запам’яталось на все життя». «Без проблем»,- відповіли воєнкоми. Так Владислав потрапив до Миколаєва, спочатку до навчального центру, а потім і до військової частини, що на Аляудах. Ще під час навчання були вагання, чи правильно зробив? А потім підписав контракт на три роки. Тепер, говорить Влад, не уявляє свого життя без армії. Точніше, від всього того, що отримав під час служби. Головне - друзі. А ще досвід.

А невдовзі поступив наказ їхати на схід. Попри внутрішню готовність, для двадцятирічного хлопця це все ж таки стало шоковою новиною. Влад діставався позицій пізніше основного складу підрозділу. Автобусом до Маріуполя близько 16 годин. Весь цей час без сну та у роздумах. Невідомо було, що тебе чекає у зоні бойових дій та чим все закінчиться. Тоді гостро усвідомив, наскільки цінною є для нього родина. Батьки тривалий час не знали, де знаходиться їх син. Полігон, навчання, стрільби – Влад ретельно оберігав спокій близьких.

На передовій Владислав перебував кілька разів, але з нетривалими відпустками. Перша поїздка запам’яталася постійним копанням та будівництвом бліндажів. Через щільні обстріли на сході це питання життя. Закінчилось чергування – береш у руки лопату. Особливо рідною вона стає тоді, коли вперше дізнаєшся, що таке, коли розривається ворожий снаряд. Але, як це не дивно, в такі хвилини, говорить Влад, більше думаєш не про своє життя, а про тих хлопців, які знаходяться поруч. Що сказати їхнім батькам, якщо з побратимом щось трапиться? Відволікатися не можна навіть на секунду. Це питання особистої та безпеки інших. Влад впевнений, без «надійного плеча» вижити на війні неможливо. 99,9 відсотків залежить не від тебе, а від того, хто прикриває спину. Довіра та взаємоповага там особливо важливі. Можуть бути дрібні сварки, але вони швидко вирішуються.

У Влада був стимул повернутися живим та неушкодженим. Єдина людина, хто знав, де він знаходиться – була кохана дівчина Ліана Галінська. Вони познайомились, коли Владислав приїхав до Херсону у відпустку. Однієї зустрічі хлопцю та дівчині вистачило, щоб зрозуміти: вони хочуть і будуть разом. Короткий відпочинок і Владу потрібно повертатись на схід. А для Ліани почались неймовірно довгі та тривожні хвилини, дні та тижні очікувань. Дівчина каже, жила з постійним страхом. Кожен день починався та закінчувався переглядом новин. Розмови телефоном заспокоювали не надовго. Та й для Влада такі розмови були надзвичайно важливими. Хоча б тому, що рідні не знали, де він. А підтримка необхідна навіть суворому та стійкому військовому.

Щастя. Якесь всеохоплююче відчуття щастя. Та постійні погляди на годинник. Ретельна підготовка до повернення коханого. Так Ліана пригадує той день, коли Влад зателефонував та сказав, що повертається з війни. До Миколаєва повернулися 31 жовтня. Як раз у день народження хлопця. Ввечері Влад зізнався командиру, що у нього свято. Той доклав зусиль і добився, аби хлопця відправили у відпустку. А далі – автовокзал. Кілька годин – і відбулась довгоочікувана зустріч. Влад поставився відповідально до стосунків з Ліаною. Аби довести свої серйозні наміри, придбав два букети та поїхав знайомитись з мамою дівчини.

Тепер Влад і Ліана живуть разом. У Миколаєві. До кінця контракту Владислава залишилось півроку. Він хоче трохи відпочити від армії. Чим займатиметься далі, поки не знає. Можливо,через певний час повернеться до армійського життя. Але запевняє. Якщо на сході потрібен буде його досвід та вміння, попри всі труднощі, які відчуває там, він повернеться неодмінно. Тому що так правильно. Хто, як не він, якщо його країні загрожує ворог?
А.Босякова.
#Я_Повертаюсь


Немає коментарів: