Усі тридцять з лишком років незалежності ми звикли дивитися на корупцію через оптику кримінального кодексу або моралізаторства. Нам малюють портрет корупціонера як абсолютного зла — такого собі ситого, цинічного чиновника з золотим унітазом, який просто народився без совісті.
Але якщо вийти з кабінетів і роками спостерігати за реальними кримінальними провадженнями, судовими засіданнями та історіями успіху в українських реаліях, картина виявляється куди драматичнішою.
Правда у тому, що головне паливо української корупції — це не вроджена жадоба. Це дикий, голодний і абсолютно зрозумілий людський амбіціонізм, який натрапив на залізобетонну стіну суспільних інститутів. Головне джерело корупції в Україні — це непрацюючі соціальні ліфти та колосальне, випалююче бажання хлопців і дівчат із периферії вирватися з бідності й опинитися в еліті суспільства.
