Бюрократичні перепони стали головною причиною, чому таку ідею не вдалось реалізувати на практиці
Трансатлантичний альянс перебуває на межі можливостей. З кінця Другої світової війни американська армія забезпечувала об’єднання та інтеграцію Європи — можливо, це найбільше досягнення Вашингтона у зовнішній політиці. Але адміністрація Дональда Трампа чітко дала зрозуміти, що Сполучені Штати більше не зацікавлені виступати гарантом безпеки Європи. Вони погрожували захопити територію країни-члена НАТО, скоротили фінансування України, агресивно запровадили тарифи для європейських союзників і у своїй Стратегії національної безпеки 2025 року закликали до «культивування опору нинішній траєкторії розвитку Європи». Вперше за 80 років Європа опинилась наодинці.
Про це йдеться в аналітичній статті Макса Бергмана, наукового співробітника Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні (CSIS) на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
Європейські держави зараз опинилися вразливими до російської агресії. Якщо Москва зверне увагу за межі України та відновить свою військову машину, то може швидко поставити під загрозу Східну Європу. Така небезпека повинна спонукати європейських лідерів розпочати сміливий курс дій для зміцнення своєї оборони. Але такої революції у європейських військових справах не відбулося. Хоча країни-члени НАТО погодилися збільшити витрати на оборону до 3,5% ВВП до 2035 року, вони не витрачають багато грошей на власну безпеку.
Найбільшою перешкодою є переконання, що оборона є національною відповідальністю, а не європейською. Але ця зосередженість на національному суверенітеті не враховує сувору реальність: європейські країни не є і не були суверенними в обороні з кінця Другої світової війни. Вони покладалися на Сполучені Штати. Тепер, коли ця іноземна держава їх покинула, найефективнішим способом, яким європейські держави можуть захистити себе без підтримки Вашингтона, є інтеграція своїх оборонних зусиль.
Це не перший випадок, коли США покидають беззахисну Європу. Наприкінці 1940-х років Вашингтон потрапив у пастку: його головним пріоритетом було повернення американських військ після Другої світової війни, а західноєвропейські країни були ще занадто слабкі, аби захистити себе, у той час, коли радянська загроза була занадто серйозною.
Метою Вашингтона було не НАТО, а перетворення Європи на «третю силу», яка могла б протистояти Радянському Союзу, не покладаючись на Сполучені Штати. Зокрема, створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, яке мало б примирити Францію і Німеччину та інтегрувати промисловість для ведення війни. Примирення було стартовою точкою, але кінцевою метою було відродження європейської могутності. Цей проект зрештою став Європейським Співтовариством, попередником Європейського Союзу.
Коли Північна Корея напала на Південну Корею у червні 1950 року, Сполучені Штати раптово були втягнуті у війну в Індо-Тихоокеанському регіоні. Через виснаження американських збройних сил, перспектива радянського вторгнення в Європу стала цілком реальною. У відповідь, а також для прискорення федерації Європи, прем’єр-міністр Франції Рене Плевен запропонував створити європейську армію. Якби Західна Європа була достатньо сильною, аби стримати Радянський Союз, це дозволило б Сполученим Штатам вивести свої збройні сили з континенту.
За підтримки адміністрації президента Трумена та генерала Ейзенхауера, тодішнього верховного головнокомандувача союзних військ НАТО, шість західноєвропейських країн — Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург та Нідерланди — підписали у травні 1952 року договір про створення спільної армії зі спільним бюджетом, керівною радою, консультативною асамблеєю та судом. Але план так і не був реалізований. Французький парламент заблокував ратифікацію договору у 1954 році після того, як генерал Шарль де Голль засудив перспективу відмови від суверенітету. На превеликий жаль як голлістів, так і адміністрації Ейзенхауера, американські війська залишалися в Європі на невизначений термін.
У підсумку, Європа ніколи не мала потреби у військовій федералізації. НАТО давало європейським країнам ілюзію суверенного контролю над національною обороною. Офіційно всі держави НАТО мали рівні права голосу у Північноатлантичній раді, органі ухвалення рішень альянсу, та зберігали власні незалежні збройні сили. Але саме Сполучені Штати керували процесом. Якщо спалахувала війна, то кожен європейський лідер знав, що Сполучені Штати впораються з нею.
Після падіння «залізної завіси» Європейське співтовариство перетворилося на Європейський Союз. Маастрихтський договір 1993 року, підписаний 12 європейськими державами, встановив Спільну зовнішню та безпекову політику. Однак на той момент Сполучені Штати вирішили, що не хочуть залишати Європу. Державний секретар США Мадлен Олбрайт наполягала у 1998 році на тому, що не повинно бути жодного «розділення» чи «дублювання» між ЄС та НАТО, оскільки це підірвало б верховенство Сполучених Штатів у трансатлантичному альянсі. ЄС не мав займатися обороною; це було завданням Вашингтона. Таким чином, Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС значною мірою залишалася бездіяльною.
Самостійний політ
Європа зараз повернулася до того стану, в якому перебувала на початку 1950-х років, зіткнувшись із хижацькою Росією. Тепер вона повинна визнати, що їй доводиться захищатися без американської підтримки. Цей виклик можна подолати, але він вимагає більше, ніж просто збільшення оборонних бюджетів. На континенті розташовано приблизно 30 різних збройних сил, які діють на різному рівні готовності та можливостей і використовують власне озброєння. Якби Росія зосередила війська на кордоні із балтійською державою, то усі розрізнені збройні сили Європи мали б швидко розгорнутися та безперешкодно боротися разом.
Теоретично, НАТО координує ці рухомі частини. Але НАТО без Сполучених Штатів було б порожньою оболонкою. Наприклад, коли альянс мобілізував європейські сили в Афганістані, на Балканах та в Лівії, військова майстерність США маскувала недоліки цих європейських місій. Європейським арміям бракує достатньої кількості матеріальних засобів, таких як авіаційні танкери, транспортні літаки, а також передові технології спостереження та націлювання.
Держави-прифронтовики, такі як Естонія, Латвія, Литва та Польща, благали інші європейські країни витрачати більше коштів на армію, але незначне збільшення національних оборонних витрат не перетворить їхні війська на згуртовану бойову силу. Також малоймовірно, що більшість європейських держав виконають своє зобов’язання перед НАТО збільшити оборонні витрати до 3,5% ВВП, оскільки така політика часто непопулярна всередині країн.
Багато громадян держав, які не знаходяться на прифронтовій лінії, вважають свої національні війська допоміжними для стримування Росії та не вірять, що вони здатні впоратися із цим завданням. Загальноєвропейське опитування, проведене Le Grand Continent на початку 2025 року, засвідчило, що хоча більшість опитаних боялись спалаху війни, лише 19% респондентів були впевнені, що національні армії зможуть їх захистити, порівняно із 60%, які були впевнені у гіпотетичній спільній європейській армії.
Макс Бергман
Жодна із традиційних європейських держав також не може ефективно протистояти російській агресії самостійно. Франція та Велика Британія мають значний дефіцит бюджету. Більше того, роки жорсткої економії підірвали британську армію, яка навряд чи зможе розгорнути хоча б 25 000 військовослужбовців у Східній Європі.
У підсумку, європейці дедалі частіше підтримують спеціальні регіональні угруповання. Незважаючи на багаторічні засудження будь-якого дублювання НАТО, з’явилася низка міні-рамкових угод, які саме це й роблять. Наприклад, військове партнерство під керівництвом Великої Британії у Лондоні або очолювана Францією «коаліція охочих» у Парижі. Північні держави Європи також дедалі більше інтегрують свої військові зусилля. Ці домовленості корисні, але не тоді, коли вони підривають прагнення до масштабних колективних європейських зусиль.
Армія адміністраторів
Європейський Союз — з його 450 мільйонами населення та економікою, приблизно розміром із китайську — має розмір, масштаб та багатство, щоб захистити себе, але він не може використати власні переваги. Європейцям потрібно відмовитися від верховенства національного суверенітету та об’єднати свої зусилля. Найпрагматичнішим та найефективнішим засобом досягнення колективної безпеки є надання Європейському Союзу оборонних можливостей.
Згідно з опитуванням Eurobarometer у 2025 році, приблизно 80% європейців підтримують спільну політику оборони та безпеки. Правоцентристська Європейська народна партія, найбільша в Європейському парламенті, підтримувала загальноєвропейські війська під час успішної виборчої кампанії 2024 року. Роб Єттен, прем’єр-міністр Нідерландів, заявив під час своєї передвиборчої кампанії у жовтні 2025 року, що хоче надати «ЄС повноваження та ресурси, аби захищатись від агресії Путіна».
Головною перешкодою є бюрократія, а не політика. Національні міністерства оборони Європи рішуче проти передачі контролю. Якби Брюссель займався військовими закупівлями, то 27 міністерствам оборони в країнах ЄС більше не потрібні були б власні роздуті офіси закупівель. Національні оборонні компанії втратили б свої привілейовані контракти. У 1980-х роках проблеми національного бюрократичного роздуття, корпоративного захоплення держави та протекціонізму спонукали прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер відстоювати Єдиний європейський акт для інтеграції європейського ринку, що призвело до підвищення ефективності та економії коштів в обмін на зміцнення Брюсселя.
Чи готові європейські лідери обміняти масло на зброю лише для того, щоб задобрити своїх міністрів оборони? ЄС знадобиться значний оборонний бюджет, що фінансується за рахунок внесків країн-членів, спільних запозичень або скасування обмежень на здатність Брюсселя отримувати доходи. Але Європі не потрібно витрачати стільки грошей, скільки Сполученим Штатам, на свої військові потреби, щоб стримувати Росію. Об’єднання коштів для спільних закупівель розподілить тягар витрат по всьому континенту, зміцнить оборонно-промислову базу Європи та допоможе впорядкувати європейські збройні сили.
Розширення можливостей ЄС у сфері оборони не означатиме кінець НАТО чи національних збройних сил. ЄС зосередиться на фінансуванні та організації європейських військ, тобто виконуватиме роль європейського Пентагону. Брюссель об’єднає багато функцій національних закупівельних бюро та керуватиме великими закупівлями, а також інтегруватиме та регулюватиме оборонно-промислові сектори 27 держав-членів. НАТО, в ідеалі, залишиться бойовим командуванням Європи, координуючи та виконуючи місії.
Однак альянс має дедалі більше європеїзуватися. Зі зниженням інтересу США до НАТО, європейцям варто взяти на себе керівні ролі, включаючи посаду верховного головнокомандувача союзних військ, яку завжди обіймав американець. Брюссель також може створити сили швидкого реагування, що складатимуться із військ держав, які не знаходяться на передовій. Італія та Іспанія можуть очолити ці збройні сили, оскільки кожна з них має регулярну армію чисельністю понад 100 000 осіб. Якби вони розмістили війська на схід від Піренеїв та на північ від Альп та інтегрували їх з іншими невеликими арміями, що не знаходяться на передовій, то ЄС сформував би збройні сили, які здатні швидко реагувати на російську атаку.
Інтеграція оборони також вимагає інтеграції європейської зовнішньої політики. Європа повинна мати можливість говорити одним голосом, що ускладнюється поширенням спеціальних регіональних угруповань. Одне з рішень, запропоноване Андрюсом Кубілюсом, європейським комісаром з питань оборони та космосу, полягає у створенні Європейської ради безпеки, до складу якої увійдуть окремі країни, зокрема Велика Британія, а також ЄС та НАТО, для зменшення фрагментації та зміцнення колективної оборони. Європі також потрібно бути проактивною в обміні розвідувальною інформацією – це роль, яку у минулому здебільшого відігравали Сполучені Штати. Але так само, як ЄС створив Європол для координації транскордонних правоохоронних та контртерористичних операцій, Європа могла б створити «орган для співпраці у сфері розвідки».
Європейські держави зараз опинилися вразливими до російської агресії. Якщо Москва зверне увагу за межі України та відновить свою військову машину, то може швидко поставити під загрозу Східну Європу. Така небезпека повинна спонукати європейських лідерів розпочати сміливий курс дій для зміцнення своєї оборони. Але такої революції у європейських військових справах не відбулося. Хоча країни-члени НАТО погодилися збільшити витрати на оборону до 3,5% ВВП до 2035 року, вони не витрачають багато грошей на власну безпеку.
Найбільшою перешкодою є переконання, що оборона є національною відповідальністю, а не європейською. Але ця зосередженість на національному суверенітеті не враховує сувору реальність: європейські країни не є і не були суверенними в обороні з кінця Другої світової війни. Вони покладалися на Сполучені Штати. Тепер, коли ця іноземна держава їх покинула, найефективнішим способом, яким європейські держави можуть захистити себе без підтримки Вашингтона, є інтеграція своїх оборонних зусиль.
Стовп сили
Це не перший випадок, коли США покидають беззахисну Європу. Наприкінці 1940-х років Вашингтон потрапив у пастку: його головним пріоритетом було повернення американських військ після Другої світової війни, а західноєвропейські країни були ще занадто слабкі, аби захистити себе, у той час, коли радянська загроза була занадто серйозною.
Метою Вашингтона було не НАТО, а перетворення Європи на «третю силу», яка могла б протистояти Радянському Союзу, не покладаючись на Сполучені Штати. Зокрема, створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, яке мало б примирити Францію і Німеччину та інтегрувати промисловість для ведення війни. Примирення було стартовою точкою, але кінцевою метою було відродження європейської могутності. Цей проект зрештою став Європейським Співтовариством, попередником Європейського Союзу.
Коли Північна Корея напала на Південну Корею у червні 1950 року, Сполучені Штати раптово були втягнуті у війну в Індо-Тихоокеанському регіоні. Через виснаження американських збройних сил, перспектива радянського вторгнення в Європу стала цілком реальною. У відповідь, а також для прискорення федерації Європи, прем’єр-міністр Франції Рене Плевен запропонував створити європейську армію. Якби Західна Європа була достатньо сильною, аби стримати Радянський Союз, це дозволило б Сполученим Штатам вивести свої збройні сили з континенту.
За підтримки адміністрації президента Трумена та генерала Ейзенхауера, тодішнього верховного головнокомандувача союзних військ НАТО, шість західноєвропейських країн — Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург та Нідерланди — підписали у травні 1952 року договір про створення спільної армії зі спільним бюджетом, керівною радою, консультативною асамблеєю та судом. Але план так і не був реалізований. Французький парламент заблокував ратифікацію договору у 1954 році після того, як генерал Шарль де Голль засудив перспективу відмови від суверенітету. На превеликий жаль як голлістів, так і адміністрації Ейзенхауера, американські війська залишалися в Європі на невизначений термін.
У підсумку, Європа ніколи не мала потреби у військовій федералізації. НАТО давало європейським країнам ілюзію суверенного контролю над національною обороною. Офіційно всі держави НАТО мали рівні права голосу у Північноатлантичній раді, органі ухвалення рішень альянсу, та зберігали власні незалежні збройні сили. Але саме Сполучені Штати керували процесом. Якщо спалахувала війна, то кожен європейський лідер знав, що Сполучені Штати впораються з нею.
Після падіння «залізної завіси» Європейське співтовариство перетворилося на Європейський Союз. Маастрихтський договір 1993 року, підписаний 12 європейськими державами, встановив Спільну зовнішню та безпекову політику. Однак на той момент Сполучені Штати вирішили, що не хочуть залишати Європу. Державний секретар США Мадлен Олбрайт наполягала у 1998 році на тому, що не повинно бути жодного «розділення» чи «дублювання» між ЄС та НАТО, оскільки це підірвало б верховенство Сполучених Штатів у трансатлантичному альянсі. ЄС не мав займатися обороною; це було завданням Вашингтона. Таким чином, Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС значною мірою залишалася бездіяльною.
Самостійний політ
Європа зараз повернулася до того стану, в якому перебувала на початку 1950-х років, зіткнувшись із хижацькою Росією. Тепер вона повинна визнати, що їй доводиться захищатися без американської підтримки. Цей виклик можна подолати, але він вимагає більше, ніж просто збільшення оборонних бюджетів. На континенті розташовано приблизно 30 різних збройних сил, які діють на різному рівні готовності та можливостей і використовують власне озброєння. Якби Росія зосередила війська на кордоні із балтійською державою, то усі розрізнені збройні сили Європи мали б швидко розгорнутися та безперешкодно боротися разом.
Теоретично, НАТО координує ці рухомі частини. Але НАТО без Сполучених Штатів було б порожньою оболонкою. Наприклад, коли альянс мобілізував європейські сили в Афганістані, на Балканах та в Лівії, військова майстерність США маскувала недоліки цих європейських місій. Європейським арміям бракує достатньої кількості матеріальних засобів, таких як авіаційні танкери, транспортні літаки, а також передові технології спостереження та націлювання.
Держави-прифронтовики, такі як Естонія, Латвія, Литва та Польща, благали інші європейські країни витрачати більше коштів на армію, але незначне збільшення національних оборонних витрат не перетворить їхні війська на згуртовану бойову силу. Також малоймовірно, що більшість європейських держав виконають своє зобов’язання перед НАТО збільшити оборонні витрати до 3,5% ВВП, оскільки така політика часто непопулярна всередині країн.
Багато громадян держав, які не знаходяться на прифронтовій лінії, вважають свої національні війська допоміжними для стримування Росії та не вірять, що вони здатні впоратися із цим завданням. Загальноєвропейське опитування, проведене Le Grand Continent на початку 2025 року, засвідчило, що хоча більшість опитаних боялись спалаху війни, лише 19% респондентів були впевнені, що національні армії зможуть їх захистити, порівняно із 60%, які були впевнені у гіпотетичній спільній європейській армії.
Макс БергманЖодна із традиційних європейських держав також не може ефективно протистояти російській агресії самостійно. Франція та Велика Британія мають значний дефіцит бюджету. Більше того, роки жорсткої економії підірвали британську армію, яка навряд чи зможе розгорнути хоча б 25 000 військовослужбовців у Східній Європі.
У підсумку, європейці дедалі частіше підтримують спеціальні регіональні угруповання. Незважаючи на багаторічні засудження будь-якого дублювання НАТО, з’явилася низка міні-рамкових угод, які саме це й роблять. Наприклад, військове партнерство під керівництвом Великої Британії у Лондоні або очолювана Францією «коаліція охочих» у Парижі. Північні держави Європи також дедалі більше інтегрують свої військові зусилля. Ці домовленості корисні, але не тоді, коли вони підривають прагнення до масштабних колективних європейських зусиль.
Армія адміністраторів
Європейський Союз — з його 450 мільйонами населення та економікою, приблизно розміром із китайську — має розмір, масштаб та багатство, щоб захистити себе, але він не може використати власні переваги. Європейцям потрібно відмовитися від верховенства національного суверенітету та об’єднати свої зусилля. Найпрагматичнішим та найефективнішим засобом досягнення колективної безпеки є надання Європейському Союзу оборонних можливостей.
Згідно з опитуванням Eurobarometer у 2025 році, приблизно 80% європейців підтримують спільну політику оборони та безпеки. Правоцентристська Європейська народна партія, найбільша в Європейському парламенті, підтримувала загальноєвропейські війська під час успішної виборчої кампанії 2024 року. Роб Єттен, прем’єр-міністр Нідерландів, заявив під час своєї передвиборчої кампанії у жовтні 2025 року, що хоче надати «ЄС повноваження та ресурси, аби захищатись від агресії Путіна».
Головною перешкодою є бюрократія, а не політика. Національні міністерства оборони Європи рішуче проти передачі контролю. Якби Брюссель займався військовими закупівлями, то 27 міністерствам оборони в країнах ЄС більше не потрібні були б власні роздуті офіси закупівель. Національні оборонні компанії втратили б свої привілейовані контракти. У 1980-х роках проблеми національного бюрократичного роздуття, корпоративного захоплення держави та протекціонізму спонукали прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер відстоювати Єдиний європейський акт для інтеграції європейського ринку, що призвело до підвищення ефективності та економії коштів в обмін на зміцнення Брюсселя.
Чи готові європейські лідери обміняти масло на зброю лише для того, щоб задобрити своїх міністрів оборони? ЄС знадобиться значний оборонний бюджет, що фінансується за рахунок внесків країн-членів, спільних запозичень або скасування обмежень на здатність Брюсселя отримувати доходи. Але Європі не потрібно витрачати стільки грошей, скільки Сполученим Штатам, на свої військові потреби, щоб стримувати Росію. Об’єднання коштів для спільних закупівель розподілить тягар витрат по всьому континенту, зміцнить оборонно-промислову базу Європи та допоможе впорядкувати європейські збройні сили.
Спільні зусилля
Розширення можливостей ЄС у сфері оборони не означатиме кінець НАТО чи національних збройних сил. ЄС зосередиться на фінансуванні та організації європейських військ, тобто виконуватиме роль європейського Пентагону. Брюссель об’єднає багато функцій національних закупівельних бюро та керуватиме великими закупівлями, а також інтегруватиме та регулюватиме оборонно-промислові сектори 27 держав-членів. НАТО, в ідеалі, залишиться бойовим командуванням Європи, координуючи та виконуючи місії.
Однак альянс має дедалі більше європеїзуватися. Зі зниженням інтересу США до НАТО, європейцям варто взяти на себе керівні ролі, включаючи посаду верховного головнокомандувача союзних військ, яку завжди обіймав американець. Брюссель також може створити сили швидкого реагування, що складатимуться із військ держав, які не знаходяться на передовій. Італія та Іспанія можуть очолити ці збройні сили, оскільки кожна з них має регулярну армію чисельністю понад 100 000 осіб. Якби вони розмістили війська на схід від Піренеїв та на північ від Альп та інтегрували їх з іншими невеликими арміями, що не знаходяться на передовій, то ЄС сформував би збройні сили, які здатні швидко реагувати на російську атаку.
Інтеграція оборони також вимагає інтеграції європейської зовнішньої політики. Європа повинна мати можливість говорити одним голосом, що ускладнюється поширенням спеціальних регіональних угруповань. Одне з рішень, запропоноване Андрюсом Кубілюсом, європейським комісаром з питань оборони та космосу, полягає у створенні Європейської ради безпеки, до складу якої увійдуть окремі країни, зокрема Велика Британія, а також ЄС та НАТО, для зменшення фрагментації та зміцнення колективної оборони. Європі також потрібно бути проактивною в обміні розвідувальною інформацією – це роль, яку у минулому здебільшого відігравали Сполучені Штати. Але так само, як ЄС створив Європол для координації транскордонних правоохоронних та контртерористичних операцій, Європа могла б створити «орган для співпраці у сфері розвідки».
Немає коментарів: