середа, 24 червня 2020 р.

Війна за свідомість: книжка спростовує ключові російські міфи про Україну


Війна за свідомість: науковець спростовує ключові російські міфи про Україну
Складовою гібридної війни, яку веде Російська Федерація проти України, є пропаганда. За допомогою відвертої брехні, перекручувань фактів, маніпуляцій та дезінформації країна-агресор анексувала Крим, з метою знищення нашої державності й повернення України до складу імперії створила фейкові «ЛНР» та «ДНР» і продовжує спотворювати світ. В РФ суспільну думку до агресії проти «братської» України почали готувати ще в 1990-х, одразу після проголошення незалежності Києва. Психологічною обробкою населення, і не тільки в своїй країні, а й у всьому світі (російська пропаганда поширюється 40 мовами у 160 державах), в РФ займаються добре фінансовані державні органи та відповідні установи. Якщо у 2012 р. Росія на пропаганду витратила 1,6 млрд дол., то видатки на програму «Інформаційне суспільство» (2011—2020 рр.) сягатимуть 40,6 млрд дол. США. Доктор філософських наук Григорій Хижняк після початку Революції Гідності російську пропаганду кваліфікує як інформаційну війну і розглядає її як управління інформацією з метою здобуття переваги над противником.
У російських ЗМІ упродовж кількох останніх років, від Євромайдану і початку агресії в Криму і на сході, Україна залишається темою номер один. Газети, радіо, телебачення, кіно продовжують налаштовувати російське населення проти Києва, де «хунта» і «фашисти», що призводить до схвалення суспільством війни. «Кримнашисти», «ополченці» та «іхтамнєти» виплекані московськими фейками і є продуктом інформаційної агресії.
— Міфи, які не втомлюється створювати і вдосконалювати Росія, покривають майже все поле української історії, — каже доктор історичних наук, завідувач Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ Віктор БРЕХУНЕНКО. — Більшість із них мають «бороду», сягаючи XVI—XIX століття. Зазнаючи уточнень і переформулювань, ці міфи нав’язують спотворений Москвою образ минулого України під потрібним агресивному сусідові кутом. Мета Росії не обмежується ідеологічним впливом на українців та росіян, вона формує викривлене на її користь сприйняття нашої держави й історії у світі. У XIX—XX ст. це мало обґрунтувати закономірність перебування України у складі Російської імперії та СРСР, нині — природність претензій Кремля на те, що Україна належить до простору «законних» російських впливів з перспективою її поглинання.
— Слід зазначити, що майже двісті років західні інтелектуали черпали концептуалізовану інформацію про Україну та її минуле переважно з російських історичних та публіцистичних праць, а отже, перебували під потужним тиском московських міфів, — наголошує професор. — Саме в цьому криються витоки більшості сьогоднішніх непорозумінь, пов’язаних із неадекватним ставленням Заходу до деяких сторінок нашої історії та інтерпретації новітньої російсько-української війни.
Дослідник, спираючись на широку джерельну базу, у своїй новій книжці «Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле», презентація якої відбулася у Києві, Рівному, Запоріжжі, спростовує ключові міфи країни-агресора. Слово доктору історичних наук Віктору Брехуненку.







Міф № 1. Україна — штучне політичне утворення, зіткане з різних історично не пов’язаних між собою земель, частина з яких є чужими етнічними територіями
— Ідеологічна мета міфу — нав’язати думку про те, що проблема територіальної цілісності України надумана, що ця країна об’єднує регіони, які волею обставин у XX столітті опинилися під її державним дахом, — наголошує історик. — Як тут не нагадати слова Путіна, сказані у квітні 2008 року у Бухаресті на закритій Раді Росія-НАТО Джорджу Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!»
Так ось. У межах сучасної Української держави немає історичних земель жодного з її сусідів по периметру кордонів: росіян, поляків, угорців, румунів, білорусів, молдаван. При цьому значна частина історичної української території перебуває у складі інших держав: на заході — Холмщина, Надсяння та Підляшшя. На теренах Холмщини і Надсяння праукраїнські племена, починаючи з V—VII ст. колонізували лівобережжя Західного Бугу, дійшовши до річки Вепр, а потім до Вісли. У VII—IX ст. просунулися в Підляшшя. Київський князь Володимир приєднав ці землі до Київської Русі. Давньоруський князь Данило Галицький, заснувавши в 1237 р. Холм, переніс туди свою столицю. Сама назва «Підляшшя», що збереглася донині, точно передає розташування краю — на українсько-польському етнічному кордоні, «під ляхами».
До початку XIX ст. ніхто ні в Україні, ні за її межами не сумнівався у тому, що Холмщина, Надсяння і Підляшшя є природними українськими землями. Поляки почали видавати їх за свої після Віденського конгресу 1815 р., який зарахував Холмщину і Підляшшя до Королівства Польського, штучно відірвавши їх від Галичини і Волині.
На території сучасної Румунії давніми українськими землями є Південна Буковина, Південна Мармарощина (Північна належить до Закарпатської області), Подунав’я. Українське населення тут з’явилося раніше за волохів. Буковина і Подунав’я (Берладське князівство) у XII—XIII ст. входили до складу Галицько-Волинського князівства, що стало спадкоємцем Київської Русі.
Сучасне українсько-білоруське прикордоння також не відображає етнічної межі розселення українців та білорусів. Українські етнічні території — Берестейщина, південь Пінського та Мозирського Полісся, Гомельщина.
Найбільша частка з тих питомо українських земель, які нині перебувають за межами сучасної Української держави, припадає на Російську Федерацію. До складу РФ входить значна частина Стародубського полку Гетьманщини, знищеної Російською імперією у 1764 р. Також по той бік українсько-російського кордону перебуває увесь Острозький полк Слобідської України, яка утворилася у другій половині XVII ст. внаслідок колонізації українцями незаселених теренів на схід від історичного Лівобережжя Дніпра. Така ж доля спіткала територію північної частини інших чотирьох полків Слобожанщини — Харківського, Сумського, Охтирського та Ізюмського.
На південному сході поза межами сучасної України опинилися землі, колонізовані запорозькими козаками й іншими переселенцями-українцями: Кубань, східне узбережжя Азовського моря (Таганрог з округою). У XX ст. до складу РСФРР передана територія, сфокусована на нижню течію Сіверського Дінця, так звана Шахтинська округа.
Отже, сучасна Україна є державою, що існує на етнічній українській території і відбиває основні особливості розселення українського етносу, починаючи з середини I тисячоліття.
Міф № 2. Україна в сучасних кордонах з’явилася на карті світу винятково завдяки зусиллям Москви в часи СРСР
Москва, наполягаючи на відсутності історичної закономірності в появі сучасної Української держави, заявляє, що, мовляв, Донбас та Південь були подаровані Україні у 1920-х роках, Крим — у 1954-му, а Галичина, Волинь, Закарпаття і Буковина приєднані в результаті зовнішньополітичних та військових зусиль Кремля. Реалії ж, насправді, зовсім інші.
Коли російський етнос ще тільки формувався (XI—XII ст.), провідною ідеологемою середньовічної української держави Русі/Київської Русі було збереження верховенства Києва і над усіма руськими (українськими) землями, і над приєднаними. Ідея єдності питомо українських земель не вгасала ні в часи Галицько-Волинського князівства, ні тоді, коли українські землі опинилися у складі Корони Польської та Великого князівства Литовського і Руського. Згадаймо Богдана Хмельницького, котрий, як і всі українські гетьмани, мріяв про державу, що охоплювала б українські землі до Вісли. Хмельницький у 1657 р. казав шведському послу, що козаки домагаються «старожитньої України, або Русі, де бувала грецька віра і де є ще мова аж до Вісли». У 1685 р. гетьман Іван Самойлович писав, що «вся тогобічна сторона Дніпра і Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець та інші, від початку існування тутешніх народів до руських монархів належали, і тільки сто років тому з невеликим лишком Польське Королівство ними заволоділо». У XIX ст. у програмах українських партій фіксується положення про боротьбу за незалежну і соборну державу. У знаменитій брошурі Миколи Міхновського «Самостійна Україна» проголошувалася «одна єдина нероздільна вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Під час революції 1917—1921 років ідея об’єднання охопила не лише Наддніпрянщину, Галичину, Буковину і Закарпаття, а й українців Кубані, тих частин російських губерній, що були історичною Слобідською Україною. Так, 17 грудня 1917 р. земські збори Валуйського повіту Курської губернії ухвалили провести 20 лютого 1918 р. плебісцит з приводу приєднання до УНР. З проханням приєднати до Української держави до гетьмана Павла Скоропадського зверталися представники Обонянського та Корочанського повітів Курської губернії, повітів Воронезької губернії, а також Таганрожчини. 28 січня 1918 р. була утворена Кубанська народна республіка, в якій обговорювалося питання приєднання до України на федеративних правах.
У березні 1919 р. створений у Києві російською окупаційною владою маріонетковий уряд затвердив «Договір про кордони з Російською Соціалістичною Республікою». Документ позбавив Україну низки прикордонних районів Чернігівщини, Слобожанщини, Дону і Північного Кавказу. У 1924 році постала проблема уточнення кордонів. До підготовки документа «Про зовнішні кордони УСРР» були залучені такі учені, як Михайло Грушевський і Дмитро Багалій, котрі відстоювали етнографічний принцип проведення кордону й пропонували передати Україні низку повітів Курської і Воронезької губерній, де українці становили майже 90% населення, що викликало імперські заяви з російського боку. 16 жовтня 1925 р. ЦВК СРСР була ухвалена постанова, що ігнорувала більшість українських вимог. За нею до України відходила незначна територія на півночі (Семенівська та Криничанська волості, Путивльський повіт), на північному сході частина Муромської та Уразівської волостей, а також уся Троїцька волость. Натомість Шахтинську і Таганрозьку округи було віднесено до Росії. Західний український кордон постраждав ще більше. Укладаючи у 1921 р. мирний договір з Польщею, Москва погодилася розрізати Україну по Збручу та Горині, внаслідок чого Галичина, Холмщина, Підляшшя і більша частина Волині опинилися у складі відродженої Польської держави. У 1943 році на Тегеранській конференції Сталін погодився на західний кордон по лінії, яку в 1920-му пропонував міністр закордонних справ Великої Британії Керзон: Гродно — Брест — Устилуг — на схід від Перемишля й далі до Карпат. Але за умови, що до СРСР відійде частина Східної Пруссії разом з Кенігсбергом. Москву мало хвилювало, що поза межами України залишаться Холмщина, Надсяння, Підляшшя. Так само Кремлю було байдуже до долі українців Пряшівщини. За угодою 1945 р. про кордон між СРСР і Чехословаччиною Пряшівщину відірвали від українського Закарпаття, вона відійшла до Чехословаччини.
Міф № 3. Сучасна Південна та Східна Україна — це питома частина Росії (Новоросія)
У квітні 2014 року, коли вже було анексовано Крим і бойовики захоплювали на Донбасі органи влади, президент РФ Путін заявив: «Нагадаю, що це Новоросія. Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України у царські часи. Це все території, передані в двадцяті роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили — Бог їх знає». Слід зазначити, що ще в 30—40-х роках XIX ст. в Російській імперії була випрацювана ідеологічна концепція, що заперечувала будь-який внесок запорозьких козаків та іншого українського населення в господарське освоєння теренів на Сході та Півдні України. Мовляв, ці землі, хоч і належали війську Запорозькому Низовому, проте зяяли пусткою, де не було поселень, доріг тощо. А справжня колонізація розпочалася тут після того, як за справу взялася Росія, в останній чверті XVIII ст., після ліквідації у 1775 році Запорозької Січі.
Найкращим доказом штучності концепції Новоросії є той факт, що до кінця XVIII ст. навіть московські еліти не вважали землі сучасної Східної та Південної України питомою російською територією. Коли Москва хотіла приєднати Казанське ханство, воно було оголошене автохтонною російською землею, бо нібито ще Рюрик опанував Волгу і Каму та обклав місцеве населення даниною. У 1556-му Москва вирішила поглинути Астраханське ханство і оголосила його «отчиною» київського князя Володимира. Мовляв, тут було Тмутараканське князівство Русі. Своєю отчиною Кремль оголошував Литву та Польщу. А от до так званої Новоросії таке визначення ніколи не застосовувала.
До змагань за володіння степом українські козаки підключилися на зламі XV—XVI ст., що стало вирішальним чинником формування південних та східних рубежів української території. Вже в 1510-х роках запорожці мали свої зимівники навіть на Дону. В одному з універсалів читаємо, що східна межа Вольностей Війська Запорозького визначалася «від самарських земель через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана Прецлава Лянцкоронського запорозькі козаки свої зимівники мали».
Наймасштабнішу колонізацію краю запорожці почали в середині XVIII ст. За неповну чверть століття сучасна Південна Україна та більша частина Східної покрилася густою мережею запорозьких зимівників, слобід та містечок. На східному кордоні козаки створили Кальміуську паланку (1742). Якщо в 1755 році на теренах по Кальміусу та на схід від нього нараховувалося 50 зимівників, то в 1775-му — до 300 лише в степовій смузі. Не обмежуючись ближнім Приазов’ям, запорожці проникали на кубанський бік Азовського моря. У 1772 р. кальміуський полковник Петро Велегура взяв під свій контроль кордон по Міусу. Навіть Петербург був вимушений офіційно визнати успіхи запорозької колонізації в бік Дону. У 1746-му царський указ визначав кордон між Запорожжям і військом Донським по Кальміусу, хоч запорожці вимагали провести його як мінімум по Міусу.
Після ліквідації Запорозької Січі Росія в освоєнні краю спиралася на запорозький фундамент. Частина зимівників перетворилася на багатолюдні села і містечка: Микитине, Самара, Половиця, Романкове, Орлик тощо. Якщо фортеці зводили на обжитих козаками місцях, біля хуторів, містечок чи на їх місці, це приводило до подальшої розбудови населених пунктів. Прикладом може бути Олександрівська фортеця (нині Запоріжжя), Єлисаветградська (Кропивницький), Херсонська (Херсон). Фортеці поставлені на голому місці (Олексіївська, Петровська тощо) пішли в небуття. Показово й те, що в південно-східному регіоні переважали українці. Наприклад, у створених у 1802 р. Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 р. українців було 69,7%, а росіян 17,3 відсотка.
Світлана ЧОРНА


Немає коментарів: