"Баки забивають" українцям не просто так

Аналіз контенту так званих "хороших руських" (на прикладі Юлії Латиніної та подібних лідерів думок) потребує особливої інформаційної гігієни. Часто під маскою лібералізму та інтелектуалізму ховаються токсичні наративи, які працюють проти українських інтересів. Останнім часом на фоні блекаутів й виморожування міст ворожа "м'яка сила" у вигляді відеоблогів різного роду "хороших руських" стає особливо небезпечною.

Ось основні причини, чому споживання такого контенту може бути шкідливим:

1. Імперський "білий шум"

Навіть критикуючи Путіна, багато російських лібералів залишаються в полоні імперської парадигми. Це проявляється у:

Знеціненні суб’єктності України:

наративи про те, що Україна — це лише "поле бою" між РФ та Заходом.


Повчальному тоні: Спроби розповідати українцям, як правильно будувати державу, проводити реформи чи навіть воювати.

2. Просування ідеї "невинного народу"

Один із токсичних меседжів — це радикальне розділення Кремля та звичайних росіян. Це робиться для того, щоб:

Зняти колективну відповідальність за агресію. 

(Но ми знаємо, що каби "швиряють" Іванови в не пу)


Підготувати ґрунт для зняття санкцій у майбутньому, аргументуючи це "стражданнями простих людей"(орків).

3. Прихована дискредитація Заходу та України

Латиніна та їй подібні часто використовують риторику, яка на перший погляд здається "об’єктивною", але насправді:

• сіє сумніви щодо спроможності українського керівництва.

• Критикує західну допомогу за "недостатність" або "неправильність", натякаючи, що опір є марним без якихось ефемерних умов.

• Використовує теорії змови, які розмивають реальні причини та наслідки війни.

4. Емоційна маніпуляція та "втома"

Постійне прослуховування спікерів, які шукають "складні істини" там, де є очевидне зло, призводить до:

розмивання моральних орієнтирів: Коли агресор і жертва стають "трагічними фігурами обставин".


інформаційного вигорання: через постійний песимізм та прогнози "все пропало".



Важливо пам'ятати: споживаючи контент російських лібералів, ви стаєте частиною їхнього "інформаційного міхура", де головним об’єктом уваги все одно залишається Росія, а не Україна.

Леонід Парфьонов — майстер «м'якої сили»

На відміну від агресивної пропаганди чи відвертої жовчності Латиніної, його контент загорнутий у якісну естетику, інтелектуалізм та ностальгію. Проте «свіжі» меседжі (зокрема в контексті останніх випусків «Намедни» або інтерв'ю) часто містять приховані отруйні гачки.

Ось чому його контент зараз є частиною токсичного наративу:
1. «Велика російська культура» як бронежилет

Парфьонов активно просуває тезу, що війна — це «жахливе непорозуміння», яке не має перекреслювати російську культуру.

У чому токсичність: Він використовує Пушкіна, Гоголя чи Ермітаж як щит, намагаючись довести, що Росія — це «Європа», просто зараз «трохи хвора». Це відволікає від того факту, що саме ця культура століттями виховувала імперську зверхність, яка призвела до геноциду в Україні.

2. Естетизація імперії (Ностальгія за «Росією, яку ми втратили»)

Його фірмовий стиль — любування деталями побуту Російської імперії чи СРСР.

У чому токсичність: Створюючи привабливу картинку «освіченого імперіалізму», він легітимізує право Росії впливати на сусідів. Для нього Україна часто постає не як самостійний суб'єкт, а як «прекрасна частина загального культурного простору», за якою він сумує. Це м'яке заперечення української ідентичності.

3. Позиція «над схваткою» (об’єктивізм як маніпуляція)

Парфьонов часто подає інформацію з позиції ніби стороннього спостерігача, який «просто фіксує події».

У чому токсичність: У війні такого масштабу неможливо бути нейтральним. Коли він ставить в один ряд страждання «релокантів у Тбілісі» та трагедію людей під обстрілами в Харкові, він прирівнює дискомфорт агресора до смерті жертви. Це розмиває поняття провини.

4. Наратив про «спільну трагедію»

Він часто використовує риторику: «Як же ми до цього дійшли? Це трагедія для всіх нас».

У чому токсичність: Це класичний спосіб розділити відповідальність. Якщо це «спільна трагедія», то нібито ніхто конкретно не винен, або винні всі потроху (включаючи Україну чи Захід). Це підміняє поняття злочину терміном фатальна помилка.
На що варто звернути увагу у його останніх виступах:

Акцент на «русофобії»: Скарга на те, що світ перестав розрізняти «поганих» і «хороших» росіян.


Відсутність суб'єктності України: Україна в його наративах часто з'являється лише як локація, де відбуваються події, а не як нація зі своєю волею.


Фокус на побутових незручностях росіян: Велику частину ефірного часу він приділяє тому, як росіянам стало важко подорожувати чи користуватися брендами, що на фоні війни виглядає як цинічне зміщення акцентів.


Треба пам'ятати, Парфьонов створює «комфортну зону» в першу чергу для росіян, які не хочуть почуватися винними. Споживаючи його, український глядач несвідомо погоджується на роль «молодшого брата», чия трагедія — лише декорація для роздумів російського інтелігента про долю його батьківщини.


Аналіз того, як Леонід Парфьонов подає історію України, — це майстер-клас із «інтелектуальної анексії». Він не заперечує існування України (як це робить Путін), але він її «привласнює», роблячи частиною російського наративу.

Ось головні інструменти, якими він користується:

1. Концепція «Малоросії» як естетичного додатка.

У проєктах типу «Намедни» або фільмах про російських класиків, Україна для Парфьонова — це територія з «південним колоритом», смачною їжею та специфічною говіркою.

Як це працює: він подає Україну як таку собі «кращу, сонячну версію Росії».


У чому токсичність: це позбавляє Україну політичної та історичної окремішності. У його світі Україна існує лише як декорація для імперської історії. Він підкреслює «спільність», ігноруючи століття спротиву, мовних заборон та визвольних змагань.

2. «Гоголівщина» замість реальної історії.

Парфьонов обожнює Миколу Гоголя і через нього транслює свій погляд на Україну.

Як це працює: Україна в нього — це хутори, козаки (у романтичному, безпечному для імперії вигляді) та містика.


У чому токсичність: це екзотичні ніби враження. Він зводить складну історію нації до набору фольклорних штампів. Коли історія України стає «спільною літературною спадщиною», стає легше просувати тезу про те, що «ми один народ, який просто посварився».

3. Ігнорування тем колоніалізму.

Ви ніколи не почуєте від Парфьонова глибокого аналізу того, як Російська імперія чи СРСР нищили українську ідентичність.

Реальність: Емський указ, Валуєвський циркуляр, Розстріляне відродження, Голодомор.


Подача Парфьонова: Для нього це «трагічні сторінки нашої спільної історії», де «всім було важко». Він уникає терміну «колоніалізм». Для нього Росія не була колонізатором, вона була «цивілізатором», який ніс культуру (залізницю, театри, мову).

4. Київ як «мать городов русских» (у прямому сенсі).

Для Парфьонова Київ — це насамперед джерело російської православної культури, а не столиця незалежної України.

У чому небезпека: Коли він з ностальгією згадує «Київ своїх студентських років» або поїздки до Лаври, він фактично заявляє на нього інтелектуальні права. Це створює у російського (і ліберального також) глядача відчуття, що Київ — це щось «своє», що «несправедливо відібрали» або «зіпсували націоналізмом».

Порівняльний приклад: Погляд на ХІХ століття.


Історична реальність України в тому що Тарас Шевченко -  талановитий художник, що писав щоденники російською; символ «народності». 

Політичний діяч, чия творчість була фундаментом антиімперського спротиву.
Розвиток міст «Блискучий імперський Київ/Одеса» з європейською архітектурою. 

Міста як центри русифікації, де українська мова та культура витіснялися на периферію.
Мазепі трагічна постать, «зрадник» Петра І (в класичному сенсі). Державотворець, що намагався вирвати Україну з-під впливу Москви.

Чому це небезпечно саме зараз?

Коли Парфьонов випускає чергове відео, де він витончено цитує українських поетів чи згадує про київські каштани, він робить «анестезію». Він каже своєму глядачеві: «Ми не агресори, ми просто хочемо повернути той прекрасний спільний світ, де ми разом пили чай у Києві».

Це заперечує право України на повний розрив із метрополією. Він намагається залишити Україну в «російському світі», просто зробивши цей світ «людянішим» та «європейським».

Подібні «культурні» наративи використовують інші іноді ліберали, наприклад, Биков чи Шендерович. Фейгин теж далеко не "відповз", як й відомий "пірат" Невзоров.

Чому ще слухають хороших руських в українських замерзлих будинках без електрики?

Це питання лежить у площині не лише політики, а й глибинної психології та багаторічних звичок. Навіть у темряві та холоді, коли ворог намагається знищити нашу систему життєзабезпечення, деякі українці продовжують вмикати ефіри російських лібералів.

Ось основні причини цього феномену:

1. Ефект «ілюзорної безпеки» та знайомого голосу

Для багатьох поколінь російська мова та певні медійні обличчя (як той же Парфьонов чи Латиніна) десятиліттями були частиною «спокійного» минулого.

Психологія: у стані екстремального стресу (блекаут, загроза обстрілу) мозок підсвідомо шукає щось знайоме. Голос із «минулого життя» створює ілюзію стабільності, навіть якщо цей голос транслює шкідливі ідеї.

2. Пошук «світла в кінці тунелю» від ворога.

Українці шукають відповідь на питання: «Коли це закінчиться?».

Маніпуляція: «хороші руські» часто дають прогнози про «швидкий крах режиму» або «внутрішні заколоти в Кремлі». Це діє як заспокійливе. Людина в холодному будинку хоче вірити, що ворог ось-ось розвалиться, і російські ліберали майстерно годують цю потребу надією.

3. Відсутність повної «ментальної деокупації»

Багато хто досі перебуває у спільному з Росією інформаційному полі.

Інформаційна інерція: якщо людина все життя дивилася російське ТБ чи YouTube, її алгоритми налаштовані так, що навіть після початку повномасштабного вторгнення система продовжує підсовувати «ліберальний» російський контент як альтернативу пропаганді Соловйова. 

Людині здається, що вона «знає ворога», слухаючи Латиніну, хоча насправді вона просто споживає іншу форму того самого імперіалізму.

4. Ілюзія «об’єктивності».

Існує хибна думка, що погляд збоку (особливо з Москви чи від «емігрантів») є більш неупередженим.

Пастка: глядач думає «Наші можуть прикрашати, а цей росіянин каже про їхні проблеми, значить він чесний». Насправді ж, такі блогери часто використовують критику Путіна лише для того, щоб завоювати довіру та просунути тези про «необхідність збереження Росії» або «шкоду санкцій для простих людей».


Рівень медіаграмотності зріс до 81%, проте старше покоління залишається вразливим до «хороших руських».
Основний ризик - розмивання кордонів відповідальності та «звикання» до російського порядку денного.


Споживання такого контенту під час блекаутів — це форма інформаційного Стокгольмського синдрому. Ми намагаємося зрозуміти логіку ката через його «гуманних» представників, замість того, щоб повністю відрізати пуповину, яка все ще живить імперські амбіції РФ у наших головах.

G&S 

Додаток.

Чому українці досі слухають російський контент? — у цьому відео детально розбирається, як працюють маніпуляції та чому важливо остаточно змінити свої інформаційні звички.



Чому українці досі слухають російську попсу? - YouTube
РЕАЛЬНА ІСТОРІЯ · 413 тис. переглядів