Якщо подивитися на мапу України, а, саме на південну частину території нашої держави, на південь від Очакова, що у 60 км. Миколаєва, то побачите невелику ділянку суші, яку нанесли на мапи картографи. Вона має назву – Кінбурнська коса, а ще точніше – Кінбурнський півострів.
Цей край колись мав назву Гілея. Давньогрецький історик Геродот, що мандрував цими краями писав: «Якщо перетнути Борисфен, то першою від моря буде Гілея, а зверху від неї мешкають скіфи – землероби». Мешканці древньої Ольвії, яка була заснована на берегах Дніпро-Бугського лиману 4.5 тисячоліття тому, вважали Гілею священним містом.
Кінбурнська коса – піщана коса між Дніпро-Бугським і Ягорлицьким лиманами Чорного моря в Миколаївський області. Півострів цей вузький і довгий – на 40 км. тягнеться він з заходу на схід.
На Кінбурнському півострові знаходиться близько 300 озер, які різняться за своєю формою, площею та солоністю. Соляних озер на Кінбурні є велика кількість, але не у всіх за рік збирається сіль. Точно ніхто не знає, в якому році почався видобуток солі на нашій території. Але відомо, що видобутком солі займались з VI ст.до н.е. як скіфи, так і греки, заснувавши на півострові поселення.
Одним із основних місць видобутку солі у промислових розмірах був та є Прогнойський соляний промисел, який існує сьогодні у межах Голопристанського району Херсонської області за 4 км від кордонів Миколаївщини. На території Кінбурна у межах Миколаївської області теж є соляні озера, але промислового значення вони не мають і добуває з них сіль лише місцеве населення для своїх потреб.
У XVIII ст. Кінбурнська коса входила до складу Османської імперії, але видобутком солі займались як турки, так і козаки. До того ж озера були поділені таким чином: з боку лиману до середини коси – в озерах сіль вибирали козаки, а з боку Ягорлицької затоки – турки. Козаки сіль переправляли через лиман на Станіслав, а звідти її поширювали по всій території України і за кордон.
Після передачі у 1774 році Кінбурну Російській імперії соляний промисел продовжував існувати. 27 озер передані у власність Казеного відомства, а інші приватним власникам, найбільшими з них була родина Капуст. Останній з цього роду Капуста Григорій Матвійович був розстріляний більшовиками, а промисел націоналізовано радянською владою. Зараз на території бувшого Казеного відомства існує Геройське дослідно-промислове підприємство, у якому працювало 27 чоловік, хоча наприкінці XX ст., працювало до 90 чоловік. Об’єми добутку складали від 7000 до 11000 тон. За історичними джерелами відомо, що у 1775 році сіль вибирали з 78 озер, за даними 1858 року на півострові значиться 98 озер, експлуатувалось всього 22 озера.
Сіль здобувають у морській воді, яка потрапляє в озера з Ягорлицької затоки. Через систему підготовчих озер вода потрапляє до осадочного басейну у вигляді роси з густиною солі 25,5% . Всього існує 5 осадочних басейнів, раніше працювало 2. До кожного басейну відноситься 5 підготовчих озер, де відбувається очистка води від гіпсу (сіркокислого кальцію) та солей магнію. Дно басейнів створено з глею, тому відсутнє болото. Коли це було створено це не знає ніхто , відомо лише те що у давні – давні часи. Починають добувати сіль, коли товщина солі не менше 6 см. Ропа має забарвлення рожевого кольору через велику кількість хімічних сполук, що випаровуються, до того ж у ропі живе малесенький рачок – артемія.
Іноді озера виходили зі своїх берегів, а деякі зовсім висихали. Тому люди почали ці озера обгороджувати дерев’яними валочками , щоб контролювати регуляцію запуску туди води. За добу пласт солі міг виростати до 1 мм. Видобували руками, лопатами, потім складали в тачки і відвозили до берегу, де формували великі купи солі-кагати. Зараз ручну працю замінили машини. Добуток солі повністю механізовано : сіль збирають комбайнами, як пшеницю на полях, камази возять її до берега озера і висипають у великі купи-кагати.
Соль на Кінбурні народжується двох видів: дрібна, яку називають місцеві «заполоч» та крупна, назва якої «дрібок» , тобто кристал. Кристал солі може вирости розміром на пів долоню.
Таких соляних промислів, як Геройський, було на Україні лише два. Другий у Саках, у Криму. Після анексії Криму залишився лише наш, на Кінбурнській косі. Люди які споживають Кінбурнську сіль задоволені смаком і якістю. В осадочну сіль потрапляє приблизно 60 мікроелементів. Ці мікроелементи мають дуже велику користь для людського організму.
Вчені виявили що якщо висушити людську кров до сухої суміші і порівняти її із сіллю, то мікроелементи за хімічним складом співвідносяться 1:1. Якщо вживати нашу сіль постійно в їжу, то судини краще зберігають свою еластичність. Вся Європа вживає лише таку сіль. Крім того сіль використовують для лікування неврозів, захворювань шкіри, легень у вигляді ванн 3% концентрації для облаштування спеціальних соляних кімнат.
Немає коментарів: