Поки теоретики від культури у затишних європейських резиденціях розлого розмірковують про «неможливість поезії після катастроф», українські театри тріщать по швах. Подивіться на афіші тилових та прифронтових міст. Аншлаги на гастрольних антрепризах, викуплені за тижні квитки на вистави стаціонарних колективів.
Блогери та арткритики влаштовують справжні гладіаторські бої в соцмережах навколо кожної нової вистави Максима Голенка чи Івана Уривського. Театр сьогодні остаточно затьмарив телевізійні серіали, бо тут — жива емоція, тут кров, піт, нерв і безпосередній діалог із глядачем.
Але в чому парадокс? Ми навчилися заповнювати зали, проте досі боїмося дати суспільству масштабне, легке за формою, але глибоке за сенсами музичне осмислення нашої теперішньої реальності. Коли заходить мова про виставу про війну «тут і зараз», режисери зазвичай обирають важку психологічну драму або документальний театр. Спроба ж заговорити про створення воєнної оперети досі викликає у снобів передбачуване шипіння: «Оперета під час війни? Канкан на руїнах? Не на часі!».
Насправді «не на часі» — це культурний анабіоз та очікування ефемерних «кращих часів». Історія доводить протилежне. Під час Першої світової війни саме австрійські автори створювали низку оперет для підтримки духу у суспільстві. Поки рушилися імперії, «легкий жанр» працював як найпотужніший тримач психологічного фронту. Легендарна «Сильва» Імре Кальмана була написана та поставлена у розпал війни, у 1915 році. Вона не заплющувала очі на трагедію — вона допомагала суспільству перетравити жах через іронію, красу та шалену життєву енергію.
Українці сьогодні виживають завдяки унікальному воєнному гумору, мемчикам та самоіронії — це наш захисний панцир. То чому цього життєствердного панцира досі немає на великій музичній сцені?
Але в чому парадокс? Ми навчилися заповнювати зали, проте досі боїмося дати суспільству масштабне, легке за формою, але глибоке за сенсами музичне осмислення нашої теперішньої реальності. Коли заходить мова про виставу про війну «тут і зараз», режисери зазвичай обирають важку психологічну драму або документальний театр. Спроба ж заговорити про створення воєнної оперети досі викликає у снобів передбачуване шипіння: «Оперета під час війни? Канкан на руїнах? Не на часі!».
Насправді «не на часі» — це культурний анабіоз та очікування ефемерних «кращих часів». Історія доводить протилежне. Під час Першої світової війни саме австрійські автори створювали низку оперет для підтримки духу у суспільстві. Поки рушилися імперії, «легкий жанр» працював як найпотужніший тримач психологічного фронту. Легендарна «Сильва» Імре Кальмана була написана та поставлена у розпал війни, у 1915 році. Вона не заплющувала очі на трагедію — вона допомагала суспільству перетравити жах через іронію, красу та шалену життєву енергію.
Українці сьогодні виживають завдяки унікальному воєнному гумору, мемчикам та самоіронії — це наш захисний панцир. То чому цього життєствердного панцира досі немає на великій музичній сцені?
Галерея нашого волевиявлення: від ухилянта-повертанця до енерго-партизана
Для того, щоб цей вибух на музичній сцені відбувся, авторам не потрібно нічого вигадувати — достатньо вийти на вулиці Одеси, Миколаєва чи Києва. Наша реальність сама написала лібрето, де традиційні для оперети любовні інтриги, побутові скандали та комедія положень набули абсолютно нового, воєнного звучання.
Поруч із трагічними новинами та похованнями героїв вирує концентроване життя: черги до РАЦСів, сімейні драми, гучні «шкандалі» у поп-тусовках, битви за хайп та гуманітарку. Хіба це не готовий мольєрівський сюжет, пересаджений на наш ґрунт?
Погляньте на архетипи, які просто благають про вихід на підмостки:
Головний герой: айтівець-повертанець (Злам стереотипів). Три роки тому він, піддавшись паніці, виїхав до Польщі. Орендував квартиру в Кракові, працював на закордонний аутсорс і... ледь не вмер від нудьги. У тамтешньому передбачуваному, ситому європейському болоті він відчув себе живим мерцем. А тут, в Україні, попри сирени, вирує справжнє життя, де кожен день має значення. І він повертається. Його мотивація — не плакатний патріотизм, а жага до цього шаленого українського драйву. Його арія в першій дії — це маніфест людини, яка зрозуміла: краще ризикувати в епіцентрі життя, ніж повільно згасати в безпечній ізоляції.
Субретка і комік: волонтерка-логістка та голова ОСББ. У класичній опереті служниця та управитель маєтку крутили інтриги навколо панського майна. У нас — це битва за ресурси. Вона здатна дістати з-під землі партію нічних прицілів, але безсила перед бюрократією власного під'їзду. Він — «енергетичний партизан» і володар підвалу, який веде запеклу війну за правильне підключення генератора та графіки світла. Їхній дует — це іскрометна дуель побутового абсурду, де за кумедними чварами ховається залізна згуртованість.
Каскадна пара: блогер-хайпожер та поп-діва. Вони відповідають за світський блиск. Він ловить перегляди на «воєнному хайпі» та пише розгромні рецензії в ТікТок, вона — намагається втриматися на плаву в новому шоубізнесі, балансуючи між патріотичними треками та звичними світськими інтригами. Це ідеальне тло для гострої сатири на сучасне «ярмаркове марнославство».
Головний герой: айтівець-повертанець (Злам стереотипів). Три роки тому він, піддавшись паніці, виїхав до Польщі. Орендував квартиру в Кракові, працював на закордонний аутсорс і... ледь не вмер від нудьги. У тамтешньому передбачуваному, ситому європейському болоті він відчув себе живим мерцем. А тут, в Україні, попри сирени, вирує справжнє життя, де кожен день має значення. І він повертається. Його мотивація — не плакатний патріотизм, а жага до цього шаленого українського драйву. Його арія в першій дії — це маніфест людини, яка зрозуміла: краще ризикувати в епіцентрі життя, ніж повільно згасати в безпечній ізоляції.
Субретка і комік: волонтерка-логістка та голова ОСББ. У класичній опереті служниця та управитель маєтку крутили інтриги навколо панського майна. У нас — це битва за ресурси. Вона здатна дістати з-під землі партію нічних прицілів, але безсила перед бюрократією власного під'їзду. Він — «енергетичний партизан» і володар підвалу, який веде запеклу війну за правильне підключення генератора та графіки світла. Їхній дует — це іскрометна дуель побутового абсурду, де за кумедними чварами ховається залізна згуртованість.
Каскадна пара: блогер-хайпожер та поп-діва. Вони відповідають за світський блиск. Він ловить перегляди на «воєнному хайпі» та пише розгромні рецензії в ТікТок, вона — намагається втриматися на плаву в новому шоубізнесі, балансуючи між патріотичними треками та звичними світськими інтригами. Це ідеальне тло для гострої сатири на сучасне «ярмаркове марнославство».
Фінал: повернення жанру співочої нації
І ось у фінальній дії всі ці світи — фронт, тил, повертанці, волонтери, блогери та айтівці — сходяться разом в одному просторі. Наприклад, у переповненій залі театру на черговій гучній прем’єрі (чи на зборах ОСББ). Саме тут, дивлячись у театральне дзеркало, вони бачать себе збоку. Суперечки вщухають, а побутовий абсурд розчиняється у катарсисі. Вони сміються — разом і до сліз — а через цей сміх очищуються і стають ще сильнішими.
Українці — нація неймовірно співоча. У нашому ДНК музика та пісня завжди були не просто розвагою, а способом виживання, зброєю, плачем і тріумфом. Заявою! Ми століттями співали і в часи козацьких походів, і в часи підпілля. То чому сьогодні ми добровільно віддали музичну сцену на поталу застарілій класиці або дешевому естрадному хайпу?
Час повернути жанр оперети в українські театри, але вдихнути в нього нове, актуальне життя! Це не має бути копіювання віденських чи радянських лекал. Нам потрібна сучасна українська нео-оперета — драйвова, іронічна, гостра, як бритва, і мелодійна, як саме наше життя.
Муніципальні та національні театри (особливо в наших південних і прифронтових містах, де запит на живі емоції найвищий) мають негайно сформувати пряме замовлення місцевим авторам. Потрібні відкритий конкурс, сміливість драматургів і фінансування. Нація, яка вміє так співати й так сміятися в обличчя небезпеці, просто зобов'язана мати свій великий музичний театр сьогодення. Пора вибухати прем'єрами!
В.Головченко.
Немає коментарів: