Національна безпека не повинна перетворюватися на захист чиновницьких інтересів

Було у 2019-му - президент спілкувався з журналістами 

Є речі, які під час війни не можна розголошувати з міркувань безпеки. Але є й речі, які влада приховує зовсім з інших причин. І що довше триває війна, то частіше секретність стає універсальним виправданням для небажання звітувати перед суспільством. Тим часом замість відкритої комунікації з громадянами ми отримуємо закриті зустрічі з обраними журналістами, анонімні інформаційні вкиди та керовані Telegram-канали. Це вже не просто проблема комунікації. Це проблема демократії.

Інформація по секрету — не означає відкритість

Час називати речі своїми іменами. Інститут off the record, який у класичній журналістиці існує як інструмент глибшого розуміння контексту, в українських реаліях дедалі частіше перетворюється на технологію політичного впливу.

Схема проста: посадовець або його піарник передає обраному журналісту інформацію «не для запису», натякає на особливу довіру, відкриває доступ до закритого кола. Журналіст отримує відчуття ексклюзивності, а влада — можливість донести потрібні тези без публічної відповідальності за сказане.

Так формується привілейований медійний пул. Одні журналісти мають доступ до «справжньої інформації», інші отримують пресрелізи, а суспільство — дозовану картину реальності.

Але де тут відкритість влади? Де рівність доступу до суспільно важливої інформації? І хто відповідає за достовірність повідомлень, які поширюються через анонімних «співрозмовників у владних кабінетах»?

Я не закликаю журналістів відмовитися від конфіденційних джерел. Без них неможливі багато розслідувань і глибоких матеріалів. Але є принципова різниця між захистом джерела, яке допомагає встановити правду, і використанням журналіста для трансляції потрібних владі тез.

Коли журналіст погоджується бути ретранслятором неперевірених та незбалансованих повідомлень він ризикує втратити головне — незалежність судження.

Telegram-помийки замість публічної політики

Окремий вимір цієї проблеми — анонімні Telegram-канали, які давно стали інструментом політичного впливу в Україні.

Невідомі власники, непрозоре фінансування, приховані замовники, маніпулятивні заголовки, інформаційні атаки на опонентів і синхронне поширення потрібних тез. Усе це створює середовище, в якому громадяни часто навіть не можуть зрозуміти, хто саме намагається сформувати їхню думку. І купа - емоцій!

Особливо небезпечно, коли анонімні канали використовуються для поширення піарних матеріалів на захист Банкової, відбілювання політиків, дискредитації критиків влади чи створення потрібного інформаційного фону.

Це не журналістика і не політична дискусія. Це технологія маніпулювання громадською думкою.

І тут виникає закономірне запитання: чому держава, яка цілком обґрунтовано бореться з російськими інформаційними операціями, досі не виробила дієвої системи протидії власним непрозорим мережам політичного впливу?

Анонімність сама по собі не є злочином. В умовах війни вона може бути способом захисту людей. Але анонімність не повинна ставати індульгенцією для прихованого політичного фінансування, замовних кампаній та безкарної дезінформації.

Питання не в тому, щоб заборонити Telegram як платформу. Питання в тому, щоб припинити толерувати безконтрольність політичних маніпуляцій, викидів та вимагати прозорості власності та фінансування каналів, а також застосовувати законні механізми відповідальності за протиправний контент. Демократія має захищатися не цензурою, а прозорими правилами.

Воєнний стан — не індульгенція для непрозорості

Є ще одна небезпечна тенденція, яка безпосередньо стосується громадського контролю, — використання воєнного стану як універсального пояснення закритості влади.

На початку повномасштабного вторгнення обмеження публічності були виправдані необхідністю захисту оборонної інформації. Ніхто не заперечує, що відомості про військові об'єкти, переміщення підрозділів, конкретні оборонні закупівлі та інші чутливі питання мають бути захищені.

Але де закінчується безпека і починається чиновницький комфорт?

Чому під обмеження доступу потрапляють цивільні закупівлі, будівельні кошториси, бюджетні рішення та інформація, яка не становить жодної безпосередньої загрози обороноздатності?

Закриті реєстри, непрозорі тендери, обмежений доступ до рішень органів місцевого самоврядування — усе це послаблює можливості громадського контролю. А там, де немає належного контролю, виникає сприятливе середовище для зловживань.

Національна безпека не повинна перетворюватися на захист чиновницьких інтересів від суспільства. Інакше ми ризикуємо отримати парадоксальну ситуацію: країна воює за свободу, а всередині держави поступово звикає до обмеження права громадян знати, як використовуються їхні гроші.

Журналісти теж мають зробити висновки

Було б надто просто покласти всю відповідальність на владу. Журналістська спільнота також має чесно подивитися на власну практику.

Доступ до посадовців не може бути головним критерієм професійного успіху. Запрошення на закритий брифінг не робить журналіста впливовішим, а знайомство з високопосадовцем не гарантує достовірності отриманої інформації.

Потрібно повернутися до базових професійних принципів: перевіряти джерела, зіставляти свідчення, шукати документи, відділяти факти від припущень, давати можливість відповісти тим, кого критикують.

І головне — не дозволяти використовувати себе як передавача чужих політичних повідомлень.

Найнебезпечніше в нинішній системі навіть не те, що влада намагається впливати на інформаційний порядок денний. Найнебезпечніше — що суспільство поступово привчають до думки, ніби правду можна отримати лише через наближених до владних кабінетів людей.

Ніби є журналісти першого сорту, яким дозволено знати більше, і решта медіа, які мають задовольнятися офіційними пресрелізами. Це вже не комунікація демократичної держави. Це відтворення моделі дозованої правди, тільки замість партійних газет тепер маємо Telegram-канали, закриті брифінги та обрані медійні майданчики.

Відкритість — це не привілей, а обов'язок

Влада повинна зрозуміти просту річ: інформація про діяльність держави належить громадянам, а не тим, хто тимчасово опинився у владних кабінетах.

Справжня відкритість — це не кількість закритих зустрічей із «правильними» журналістами. Це відкриті реєстри там, де немає безпекових підстав для обмежень. Це доступні кошториси та прозорі цивільні закупівлі. Це відповіді на незручні запитання під запис. Це рівний доступ до суспільно важливої інформації для всіх незалежних медіа.

І це зрозумілі правила, за якими держава захищає оборонну таємницю, але не приховує власні помилки й зловживання.

Відповідальність за таку відкритість лежить передусім на владі. Але відповідальність за правду лежить і на журналістах.

Я переконаний: сьогодні українська журналістика має не просто захищати право на інформацію. Вона повинна повернути суспільству відчуття, що влада підконтрольна громадянам, а не навпаки.

Влада не має права володіти правдою дозовано. Журналісти не повинні торгувати доступом до неї. А суспільство не зобов'язане вірити анонімним голосам із Telegram, які невідомо чиї інтереси представляють.

Слово у війні — це зброя. Але воно має служити правді, а не прикривати корупційні схеми, чиновницький комфорт чи політичне самозбереження.

В. Головченко.