На перший погляд здається — ні.
Скільки красивих слів про демократію, свободу вибору та європейське майбутнє прозвучало взимку 2004 року на київському Майдані! Помаранчева революція продемонструвала, що суспільство здатне мобілізуватися заради захисту власного вибору. Але чи означала вона, що Україна остаточно звільнилася від радянських політичних звичок, російського інформаційного впливу та залежності від пострадянських еліт?
Наступні роки показали: ні.
Росія продовжувала використовувати економічні важелі, політичні контакти, енергетичну залежність і медіа для збереження свого впливу на Україну. Кремлю не потрібно було щодня переконувати українців любити Росію. Часто достатньо було іншого: посіяти сумнів у власній державі, дискредитувати демократичний вибір, нав'язати думку, що всі політики однакові, а між правдою і брехнею немає принципової різниці.
Формула «не все так однозначно» виявилася зручною не лише для політичних маніпуляторів. Вона стала універсальним способом уникати відповідальності за власний вибір.
Сьогодні залишимо поза увагою більшість військових та економічних інструментів російського впливу. Зосередимося на головному полі тривалої боротьби — інформації, медіа та здатності суспільства самостійно оцінювати реальність.
Від телевізійного пульта до алгоритму
У перші десятиліття незалежності український інформаційний простір залишався вразливим до російського впливу. Спільна мова, звичні культурні продукти, успадковані професійні зв'язки та економічна привабливість російського медіаринку створювали сприятливе середовище для поширення московського порядку денного.
В Україні працювали видання, телеканали й радіостанції, які орієнтувалися на російський інформаційний ринок або відтворювали близькі до нього політичні рамки. Виходили локальні версії російських видань, транслювався російський телевізійний продукт, а значна частина масової культури надходила зі східного сусіда.
Сам по собі російськомовний контент не дорівнював пропаганді. Проблема полягала в іншому: хто визначав порядок денний, кому належали канали поширення інформації, які політичні інтереси обслуговували медіа та наскільки незалежними були редакції.
Це розрізнення принципове. Медіа можуть бути російськомовними, але українськими за громадянською позицією. І навпаки: українська мова не гарантує ані професійності, ані незалежності, ані відсутності маніпуляцій.
У грудні 2004 року суспільство побачило, наскільки небезпечним може бути політичний контроль над телебаченням. Журналісти українських телеканалів відкрито виступали проти цензури, а частина редакцій переглядала власні професійні стандарти. Цей досвід став важливим етапом розвитку журналістської відповідальності.
Однак революція не ліквідувала олігархічної моделі медіавласності. Політичний вплив на редакції, залежність від власників і рекламних бюджетів, замовні матеріали та нерівні умови конкуренції залишалися системними проблемами.
Російська інформаційна присутність також не зникла після Помаранчевої революції. За президентства Віктора Януковича вона розвивалася на тлі політичного зближення з Москвою. Харківські угоди 2010 року, якими продовжили перебування Чорноморського флоту Росії в Криму в обмін на газові знижки, стали одним із символів цієї політики.
Називати їх юридичним актом, який безпосередньо відкрив шлях до анексії Криму, було б надмірним спрощенням. Проте в ширшому політичному контексті вони засвідчили небезпечну готовність української влади поглиблювати стратегічну залежність від Росії.
У цей період інформаційний вплив не існував окремо від політики. Він був частиною середовища, у якому формувалися суспільні уявлення про державу, її майбутнє та можливі альтернативи.
Революція гідності: перелом, але не фінал
Листопад 2013 року та побиття студентів на Майдані стали переломним моментом. Революція гідності змінила політичний порядок денний, прискорила переосмислення української ідентичності й загострила питання інформаційної безпеки.
Після окупації Криму та початку російської агресії на Донбасі стало неможливо сприймати російську пропаганду лише як проблему журналістських стандартів. Вона перетворилася на складову війни.
У відповідь Україна поступово змінювала правила функціонування медіаринку, обмежувала трансляцію російського телевізійного продукту та розбудовувала інституції інформаційної безпеки. Законодавчі зміни в медійній сфері стали частиною ширшого процесу захисту інформаційного суверенітету.
Але тут є важливий нюанс: захист інформаційного простору не тотожний формуванню критичного мислення.
Заборонити ворожий телеканал іноді необхідно. Проте це не означає, що глядач автоматично перестане вірити маніпуляціям. Людина, яка звикла пояснювати всі невдачі зовнішньою змовою, може знайти нове джерело тих самих пояснень. Та, яка не довіряє жодним інституціям, може перейти від телевізора до анонімного Telegram-каналу — і не помітити, що змінилася платформа, а не метод маніпуляції.
Після 2014 року в Україні виросло нове покоління журналістів, редакторів і громадянських комунікаторів. Розвивалися незалежні інтернет-медіа, суспільне мовлення, журналістські розслідування та проєкти з медіаграмотності. Проте економічна вразливість редакцій, політична поляризація та нерівність ресурсів продовжували обмежувати якість публічної дискусії.
Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році зробило ці суперечності ще гострішими.
Єдині новини: від мобілізації до питання довіри
На початку повномасштабної війни спільний телемарафон «Єдині новини» виконав важливу функцію: допоміг забезпечувати оперативне інформування та підтримувати спільний інформаційний простір в умовах загрози державі.
Але формат, виправданий надзвичайними обставинами, не може автоматично залишатися оптимальним на невизначений термін. Зі зміною суспільних потреб змінюються й вимоги до комунікації.
У лютому 2024 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував, що телемарафону довіряли 36% опитаних, тоді як 47% не довіряли. Це був перший зафіксований інститутом негативний баланс довіри й недовіри до марафону. https://detector.media/infospace/article/223124/2024-02-19-kmis-dovira-do-natsionalnogo-telemarafonu-znyzylas-do-36/
У дослідженні Internews Ukraine за 2025 рік 38% тих, хто знав про телемарафон, висловили довіру до його новин. Водночас дослідження показало, що українці дедалі активніше отримують інформацію через цифрові платформи. https://internews.ua/en/media-research/ukrainian-media-news-consumption-and-trust-in-2025
Ці цифри не означають, що телемарафон втратив будь-яку суспільну цінність. Вони означають, що довіру не можна вважати гарантованою лише тому, що інформаційний продукт створюється під час війни.
Суспільство потребує не тільки повідомлень про успіхи, а й пояснень складних рішень, визнання проблем та можливості чути різні аргументовані позиції. Особливо це стосується мобілізації, взаємодії армії й цивільного населення, корупції, забезпечення військових і відповідальності державних інституцій.
Тут проходить межа між інформуванням та агітацією. Агітація прагне переконати. Інформування має дати людині достатньо перевірених фактів, щоб вона могла зробити власний висновок.
У демократичному суспільстві ці завдання не завжди збігаються. І саме тому журналістика не повинна розчинятися в державній комунікації, навіть коли держава веде справедливу оборонну війну.
Telegram, TikTok і нова індустрія маніпуляцій
Інформаційна боротьба давно вийшла за межі телевізійних студій. Соціальні мережі, месенджери, короткі відео, синтетичні зображення та інструменти штучного інтелекту змінили спосіб створення й поширення контенту.
За дослідженням Internews Ukraine, у 2025 році 86% опитаних українців користувалися соціальними платформами для отримання новин, а для 37% вони були єдиним джерелом новин. https://internews.ua/en/opportunity/media_trust_consumption_2025_release
Це означає, що значна частина інформаційного досвіду людини формується вже не редактором телеканалу, а стрічкою рекомендацій. Алгоритм може знову й знову показувати матеріали, які відповідають попереднім уподобанням користувача, підсилюють його тривогу або обурення.
Російські інформаційні операції швидко пристосовуються до цього середовища. Їхніми темами стають мобілізація, втома від війни, суперечності між військовим і політичним керівництвом, корупція та недовіра до державних інституцій.
Важливо, однак, не приписувати Росії кожну незручну для влади публікацію чи кожну критичну думку. Реальні проблеми не стають вигаданими лише тому, що ворог намагається ними скористатися.
Навпаки, замовчування проблем створює для пропаганди додаткові можливості. Якщо громадянин не отримує переконливих відповідей від офіційних джерел, він шукатиме їх деінде — зокрема там, де автори свідомо маніпулюють фактами.
Штучний інтелект ускладнює ситуацію ще більше: підроблені голоси, сфабриковані відео, фальшиві документи й масове виробництво текстів можуть збільшувати швидкість та масштаб дезінформації. Водночас сама наявність помилок, анонімності чи використання ШІ ще не доводить, що певний матеріал є російською операцією. Для таких висновків потрібні конкретні докази.
Отже, головне завдання журналістики — не змагатися з анонімними каналами в емоційності. Воно полягає в тому, щоб перевіряти походження інформації, показувати документи, пояснювати причинно-наслідкові зв'язки та чесно позначати межі власного знання.
Чи можна змінити свідомість без революції?
Можна. Але не одним законом, не одним Майданом і не одним поколінням журналістів.
Суспільна свідомість змінюється через повторюваний досвід. Людина вчиться довіряти інституціям, коли бачить, що правила працюють не лише для слабких. Вона починає цінувати свободу слова, коли розуміє її практичну користь. Вона розвиває критичне мислення, коли має доступ до різних джерел і навчається відрізняти аргумент від емоційної маніпуляції.
Тому медіаграмотність — це не тільки урок про те, як розпізнати фейкову новину. Це також культура запитань: хто повідомляє, звідки знає, які докази наводить, що замовчує і кому вигідне саме таке пояснення подій?
Для журналістики тут є кілька принципових завдань.
По-перше, відновлювати довіру фактами, а не вимогою довіряти. По-друге, не плутати патріотизм із замовчуванням помилок. По-третє, пояснювати складні рішення зрозумілою мовою, не підмінюючи аналіз гаслами. По-четверте, розвивати регіональні медіа, які знають потреби своїх громад і здатні перевіряти слова місцевої влади. І, нарешті, навчитися працювати з цифровими платформами, не копіюючи їхню залежність від скандалу та миттєвої реакції.
Можливо, тут справді варто перечитати Івана Франка — не заради красивих цитат, а заради його вимогливого ставлення до суспільної думки, освіти й відповідальності інтелігенції.
Україна вже не раз доводила, що здатна мобілізуватися в критичні моменти. Але революційна мобілізація та повсякденна культура відповідальності — різні речі. Перша може змінити владу. Друга визначає, якою буде держава після того, як стихнуть гасла.
Російська імперська політика не зникне лише тому, що українці перестануть дивитися російське телебачення. Вона намагатиметься пристосуватися до нових технологій, страхів і суспільних конфліктів.
Тому боротьба за свідомість — це не лише протистояння чужій пропаганді. Це також наша здатність створити власний інформаційний простір, у якому правда не залежить від політичної доцільності, критика не вважається зрадою, а довіра не вимагається наказом.
Це довга робота. І саме вона визначатиме, чи залишаться цінності Майданів епізодами нашої історії, чи стануть повсякденною практикою українського суспільства.
В.Ніколаєв.
Реєструйтесь: https://forms.gle/VmWGrDVzH9iWuptg7
Ми надішлемо вам адресу проведення напередодні (у безпечному місці).
У програмі:
- деконструкція російських імперських наративів
- перевіряємо маршрут, яким повідомлення до нас надходить,
- шукаємо приховані наративи.
Вчимося розпізнавати фейки. Аналізуємо не сам фейк, а систему його поширення.
Немає коментарів: