Нове інтерв’ю Дональда Трампа телеканалу Newsmax стало черговою ілюстрацією того, як фундаментальні цінності демократії та міжнародний порядок розчиняються в бізнес-логіці одного американського девелопера.
Аналізувати чергові гучні заяви політика, що претендує на роль головного «dealmaker» планети, — справа вдячна лише для тих, хто полюбляє кулуарні скандали. Проте, якщо відкинути популістську обгортку, у сухому залишку постає тривожна картинка: американському виборцю вкотре під виглядом «глибокої мудрості» та «ринкового прагматизму» згодовують перекладені англійською мовою базові тези кремлівської пропаганди.
«Приваблива ділянка» замість визнання факту анексії Криму
Найбільш симптоматично у промові Трампа звучить його оцінка окупованого Криму. Для мільйонів українців, міжнародного співтовариства та Генеральної Асамблеї ООН Крим — це анексована територія, осередки репресій та брутальне порушення Будапештського меморандуму. Для Трампа — це «найкрасивіший шматок землі, з чотирьох боків оточений океаном».
«Я забудовник. Я знаю... я точно розуміюся на хорошій землі», — хизується він.
У цій фразі — уся сутність бачення світу. Тут немає місця суверенітету, правам людини чи міжнародно визнаним кордонам. Є лише «перспективна нерухомість», яку «погано охороняв» попередній господар і яку «спритно віджав» сусід. Ігноруючи той факт, що за географією Крим — це півострів, а не острів в океані, Трамп водночас ігнорує й ключовий факт новітньої історії: Крим залишається юридично українським. Але в логіці Мар-а-Лаго той, хто контролює паркан, той і володіє ділянкою.
«Поганий генерал» і «дощі» замість народної звитяги
Знецінення українського спротиву — ще одна класична методика російських наративів. Коли у 2022 році Збройні Сили України зламали хребет російському бліцкригу під Києвом, світ захоплювався сміливістю та стратегічною майстерністю оборонців. Втім, у версії Трампа підрив дамб, героїзм у Мощуні та палаючі колони на Житомирській трасі перетворилися на банальну погодну аномалію. Мовляв, усьому виною дощі та «поганий російський генерал», який повернув праворуч у багнюку.
Такий пасаж з'явився не на порожньому місці. Це свідома мінімізація української суб'єктності: якщо Україна вистояла лише завдяки погодним умовам і везінню, а не завдяки стійкості народу та армії, то й інвестувати у її майбутнє не варто. Суто кремлівська логіка: «Україна як держава — це непорозуміння, яке скоро впаде сама».
Ціна нафти проти ціни життя
Ще один «гріх» українського керівництва, на думку Трампа, — удари по російських нафтопереробних заводах. «Вони підвищують світові ціни на нафту, це ганьба», — бідкається він.
Тут американський ексцентризм досягає апогею маразму. Трамп би не був шоуменом №1 у світі. Законне право держави нищити воєнно-економічний потенціал агресора, який щодня випускає ракети по цивільних містах, ставить під сумнів людина, яка турбується про вартість галона бензину на техаській АЗС під час виборчих перегонів. До речі, Техас, де виробляється левова частка американського дизелю, вперше за 30 років відмовляється голосувати на проміжних виборах до Конгресу 3 листопада.
Знищення ресурсної бази ворога розглядається не як успішна стратегія у війні на виснаження, а як «псування ринкової кон'юнктури».
Чиї «хотелки» озвучує Білий дім?
Заяви про те, що Володимир Зеленський «не хоче домовлятися», а з Росією треба миритися, бо «вона може втратити мільйон людей і виставити ще мільйони», прямо повторюють ультиматуми Володимира Путіна.
Московський диктатор прагне саме цього:
1. Усунення українського керівництва від переговорного процесу.
2. Визнання анексії українських земель як «здійсненого факту».
3. Повної капітуляції під загрозою «нескінченного мобілізаційного ресурсу».
Коли ці тези звучать з вуст діючого очільника найпотужнішої демократії світу, ці тези перестають бути просто приватними думками. Вони перетворюються на спробу легітимізувати право сили проти сили права. І це факап, який батьки-засновники США не могли спрогнозувати.
Республіка не вірить «одноосібним девелоперам»
Проте варто пам'ятати головне: Сполучені Штати Америки — це республіка з понад 200-літньою історією конституціоналізму. Повноваження щодо формування зовнішньої політики поділені між Білим домом та Капітолієм.
Жоден Президент США, якою б яскравою чи одіозною фігурою він не був, не може одноосібно скасувати закони про санкції (як-от CAATSA) чи ратифіковані Сенатом міжнародні зобов'язання, що забороняють співпрацю з державою-агресором. На варті цих рішень стоїть Конгрес, який володіє «силою гаманця» та законодавчим вето.
Політики приходять і йдуть, інтерв'ю забуваються, а намагання видати побажання агресора за «мирний план» неминуче спотикаються об залізобетонну реальність українського спротиву та норми міжнародного права. І вирішальне слово у цьому процесі скажуть не лише американські виборці восени, а й ті, хто щодня тримає фронт, доводячи, що дощ — це лише дощ, а свобода — це вибір.
С.Лиманов.
Немає коментарів: