Днями у одеському Американському домі сталася чергова «культурна подія» з присмаком нафталіну. Поважна публіка знову зібралася обговорювати книгу американського професора Чарльза Кінга «Одеса: Геній і смерть у місті мрій». Книгу, яка вийшла аж у 2011 році, яка ніколи не мала українського перекладу (насолоджуйтеся або англійським оригіналом, або російським виданням 15-річної давнини), і яка є класичним зразком того, як західна академічна наука блукає манівцями імперських міфів.
Чому ця дискусія сьогодні викликає не захоплення, а глумливий скепсис?
Тому що пан Кінг написав чудовий голлівудський роман, але дуже посереднє історичне дослідження.
Давайте згадаємо, як цей «вашингтонський експерт» збирав матеріали в Одесі в районі 2006–2009 років:
Навіть працюючи місяцями у Державному архіві Одеської області, Кінг сприймав місто більше як гарну кінематографічну декорацію. Сама будівля Бродської синагоги на розі Жуковського та Пушкінської (де й сидів професор) потрібна була йому в книзі скоріше як романтичний, трагічний символ єврейської Атлантиди, аніж як місце суворого, прискіпливого аналізу локальних джерел. Наші історики досі іронізують з того, як легко іноземні автори ковзають по поверхні міських кварталів, збираючи лише яскраві вершки. [1] (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D0%B0), [2] (https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/67428_brodskaya-sinagoga.htm)
Давайте згадаємо, як цей «вашингтонський експерт» збирав матеріали в Одесі в районі 2006–2009 років:
Екзотичний погляд на топографію
Навіть працюючи місяцями у Державному архіві Одеської області, Кінг сприймав місто більше як гарну кінематографічну декорацію. Сама будівля Бродської синагоги на розі Жуковського та Пушкінської (де й сидів професор) потрібна була йому в книзі скоріше як романтичний, трагічний символ єврейської Атлантиди, аніж як місце суворого, прискіпливого аналізу локальних джерел. Наші історики досі іронізують з того, як легко іноземні автори ковзають по поверхні міських кварталів, збираючи лише яскраві вершки. [1] (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%81%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3%D0%B0), [2] (https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/67428_brodskaya-sinagoga.htm)
Міф про «дикий степ». Описуючи заснування Одеси, Кінг слухняно заковтнув імперську наживку про «цивілізаторську місію Росії». Для нього до Катерини II тут була пустка. Багатовікова козацька історія, Хаджибей, спадщина Великого князівства Литовського та Османів? Ні, не чули. Тільки пустеля, куди прийшли європейці під триколором.
Маршал Жуков проти бандитів (привіт серіалу «Ліквідація»). Повоєнну історію міста Кінг виписав за лекалами радянської пропаганди. Замість того, щоб досліджувати страшний штучний голод 1946–1947 років, репресії проти остарбайтерів та зачистки українського підпілля, професор Джорджтауна на повному серйозі описує байки про те, як маршал Жуков особисто відстрілював криміналітет в операції «Маскарад». Жодних архівних підтверджень цьому міфу немає, але для американського бестселера — сюжет яскравий!
🎭 Украдене мистецтво. Захоплюючись «одеським міфом» та легендарною Музкомедією з Водяним і Дембською, Кінг навіть не спромігся дізнатися, звідки цей театр узявся. Він повністю проігнорував акт чистого радянського колоніального волюнтаризму, коли у 1946–1953 роках радянська влада фактично вкрала у Львові театр-вар'єте разом з акторами, костюмами й декораціями, силоміць перевізши його до Одеси, а натомість відправивши до Львова суворий Театр Радянської Армії.
І ось сьогодні, під час війни та глобальної деколонізації культури, американська інституція в Одесі здуває пил із цієї белетристики. Нащо? Щоб знову пожувати жуйку про «романтичну Молдаванку» Бабеля, «катерининський рай» та маршала-руйнівника?
Замість того, щоб давати майданчик сучасним українським історикам, які роками чистять Південь від маркерів «Новоросії» та радянського «глянцю», нам пропонують рефлексувати над застарілим поглядом американця, який дивився на Одесу крізь окуляри російськоцентричних підручників з Оксфорда.
Одеса — це не кінематографічна Атлантида з радянських серіалів. І час би вже культурним дипломатам це зрозуміти.
Маршал Жуков проти бандитів (привіт серіалу «Ліквідація»). Повоєнну історію міста Кінг виписав за лекалами радянської пропаганди. Замість того, щоб досліджувати страшний штучний голод 1946–1947 років, репресії проти остарбайтерів та зачистки українського підпілля, професор Джорджтауна на повному серйозі описує байки про те, як маршал Жуков особисто відстрілював криміналітет в операції «Маскарад». Жодних архівних підтверджень цьому міфу немає, але для американського бестселера — сюжет яскравий!
🎭 Украдене мистецтво. Захоплюючись «одеським міфом» та легендарною Музкомедією з Водяним і Дембською, Кінг навіть не спромігся дізнатися, звідки цей театр узявся. Він повністю проігнорував акт чистого радянського колоніального волюнтаризму, коли у 1946–1953 роках радянська влада фактично вкрала у Львові театр-вар'єте разом з акторами, костюмами й декораціями, силоміць перевізши його до Одеси, а натомість відправивши до Львова суворий Театр Радянської Армії.
І ось сьогодні, під час війни та глобальної деколонізації культури, американська інституція в Одесі здуває пил із цієї белетристики. Нащо? Щоб знову пожувати жуйку про «романтичну Молдаванку» Бабеля, «катерининський рай» та маршала-руйнівника?
Замість того, щоб давати майданчик сучасним українським історикам, які роками чистять Південь від маркерів «Новоросії» та радянського «глянцю», нам пропонують рефлексувати над застарілим поглядом американця, який дивився на Одесу крізь окуляри російськоцентричних підручників з Оксфорда.
Одеса — це не кінематографічна Атлантида з радянських серіалів. І час би вже культурним дипломатам це зрозуміти.
С.Лиманов.
Немає коментарів:
Дописати коментар