Як Миколаївщину намагалися перетворити на другий Китай

=Наше краєзнавство=

Коли ми влітку гуляємо вулицями Миколаєва, під ногами часто опиняються темні соковиті ягоди шовковиці. Вони бруднять взуття, приваблюють птахів і здаються нам абсолютно звичною, навіть дещо набридливою частиною міського пейзажу. Мало хто замислюється, що кожне таке дерево — це живий нащадок грандіозного економічного експерименту, який мав перетворити наш степовий край на центр світового шовківництва.
Сьогодні «Губернський тиждень» зазирає вглиб історії, щоб розібратися, чому Миколаївщина була засаджена тутовниками та що залишилося від колишньої «шовкової імперії».

 Амбіції Потьомкіна та «Богоявленський експеримент»

Історія масового висаджування тутових дерев на Миколаївщині розпочалася наприкінці XVIII століття. Головним ідеологом процесу став князь Григорій Потьомкін. Його мета була суто прагматичною: зменшити залежність імперії від шалено дорогого імпорту шовкових ниток з Китаю, Персії та Азії, створивши власну сировинну базу.
Зелений план для молодого міста: Потьомкін розумів, що голий навколомиколаївський степ потребує радикального озеленення. Для розбудови ландшафту залучили англійського архітектора Вільяма Гульда. Поруч із верфями та першими будинками почали масово висаджувати дерева, серед яких особливе місце посідав тутовник.
Епіцентром шовкового експерименту став Богоявленськ (нині Корабельний район Миколаєва). Завдяки унікальному мікроклімату та джерелам прісної води тут заклали величезний казенний сад і перший масштабний тутовий розсадник.
Важливо розуміти: дерева саджали не заради смачних ягід. Їхнє листя було єдиним кормом для вередливої гусені тутового шовкопряда. Отримані кокони відправляли на місцеві підприємства, зокрема на казенну шовково-панчішну фабрику, яку після смерті Потьомкіна у 1791 році викупила тодішня держава.

Французький слід та зерновий фінал

У XIX столітті Південь України охопила справжня «шовкова лихоманка». Нова адміністрація краю запрошувала для розвитку промисловості французьких майстрів та німецьких колоністів, які створювали плантації за передовими європейськими стандартами. До делікатної і кропіткої праці — збору листя та догляду за хробаками — масово залучали жінок і вихованців сирітських притулків.
Проте перша спроба побудувати «шовкову імперію» зазнала краху через дві причини: спалахи хвороб серед гусені шовкопряда знищували цілі господарства.
Пшеничний бум: у середині XIX століття вирощувати та експортувати зерно через миколаївський та одеський порти виявилося значно простішим, швидшим і прибутковішим бізнесом. Шовк відійшов на задній план.

Радянський ренесанс та захисні лісосмуги

Нова хвиля зацікавленості культурою піднялася у 1920–1930-х роках. Радянський Союз, прагнучи економічної ізоляції, вирішив повністю забезпечити себе власним шовком для військових та промислових потреб (зокрема, для виробництва парашутів).
На Миколаївщині створили мережу спеціалізованих шовкорадгоспів. Саджанці тутовника висаджували кілометрами вздовж доріг та полів. Вони виконували подвійну функцію: годували шовкопрядів і захищали родючі південні ґрунти від руйнівних суховіїв та пилових бурь. Саме в цей період українські селекціонери вивели легендарні морозо- та посухостійкі сорти — «Українська 5» та «Українська 6», які стали еталоном для місцевого клімату.

Сучасність: скільки шовковиць залишилося у Миколаєві?

Сьогодні промислове шовківництво в регіоні повністю занепало, не витримавши конкуренції з дешевим китайським імпортом та синтетичними тканинами. Офіційної статистики щодо точної кількості тутових дерев у Миколаєві немає, хоча загальний зелений фонд міста складає близько 250 тисяч дерев.
Проте шовковицева мапа міста виглядає так:
Богоявленський спадок, де залишаються найстаріші дерева та їхні дикі нащадки, досі локалізується у приватному секторі Корабельного району, у місцевих балках та вздовж узбережжя.
Тисячі дерев ростуть у дворах Намиву, ЮТЗ, Водопою та Мішково-Погорілового — це результат самостійного озеленення міста жителями у 1970–1980-х роках.
Сотні здичавілих дерев, що розсіялися завдяки птахам, утворюють природні зелені зони навколо Матвіївки, Тернівки та вздовж залізничних колій.
Екологічний виклик: Наразі близько 60% міських дерев у Миколаєві досягли вікової межі. Через крихку деревину старі шовковиці часто стають аварійними, тому комунальні служби поступово замінюють їх. 

Сучасні архітектори пропонують висаджувати декоративну плакучу шовковицю — вона не дає великої кількості плодів, які бруднять тротуари, але ідеально переносить спекотне південне літо.

Замість епілогу: нове життя тутовника

Попри занепад ткацького виробництва, шовковиця переживає друге народження як плодова культура. Завдяки феноменальній стійкості до спеки, крафтові фермери Миколаївщини дедалі частіше використовують її для виробництва натуральних соків, пастили, екологічних сухофруктів та навіть локального вина. А яка смачна випечка виходить з шовковиці? Знають господині, які за рецептами миколаївських бабусь роблять смачнючі піроги. Робота Потьомкіна та українських селекціонерів минулого століття не зникла безвісти — вона просто змінила свій формат, залишившись солодким символом миколаївського літа.
І, звісно ж, не варто забувати про ще одну гастрономічну гордість Півдня — знамениту шовковичну горілку (тутівку). Плоди тутового дерева мають надзвичайно високий природний вміст цукру, що робить їх ідеальною сировиною для дистиляції. Міцна, ароматна горілка, витримана у бочках із деревини тієї ж таки шовковиці, має неповторний м'який смак і є справжнім ексклюзивом місцевого крафтового алкогольного виробництва, який високо цінують знавці.

С.Лиманов.