Щойно в серії «Велика книга» вийшла визначна праця «Історія українського письменства» відомого громадського діяча, вченого, академіка Сергія Єфремова, репресованого і вбитого в 30-их московським сталінізмом. Її перше видання вийшло ще 1911 року, а останнє (двотомове) – понад сто років тому (1924). І ось аж через століття український читач знову отримав шанс ознайомитися з цим надзвичайно цінним доробком про нашу давню історію, національну культуру, еволюцію і характер літературного процесу включно до початку 1920-их.
Цей унікальний твір, нарешті, зможе таки в роки війни «прибитися» до свого природного пристанища – бібліотек, університетів, навчальних закладів.
Хоча, очевидно, ще мине чимало часу допоки цю понад 700-сторінкову працю (достатньо вартісну) отримають бодай всі наші великі бібліотеки. А такі книги на кшталт творів С.Єфремова, Ю.Шевельова, Б.Грінченка, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького .., коли точиться жорстока війна, є дуже суспільно затребувані, бо в них міститься багато ціннісних знань та прогностичних умовиводів, що навпіл розколюють брехливі помийки московської пропаганди.
У них ми знайдемо правду про себе та «інших», про причинність наших бід і героїчних злетів. Адже ніколи не зможемо пізнати істинного шляху «куди йдемо», допоки не усвідомимо «звідки йдемо». Хочеться вірити, що по завершенню війни в Україні цивілізованою нормою таки стане практика країн розвинутих демократій, коли близько 40% тиражних видань закуповується державою і передається в публічні бібліотеки.
Правда, для цього слід корінним чином змінити політику української книги, щоби не повторювати попередні хиби, коли на одну людину видавалося (до війни!) аж 0,5 книги (разом з підручниками). До цього ж мусить прививатися з дошкільного закладу і культура читання.
Бо як не крути, опитавши 1018 дорослих осіб та 1076 дітей на замовлення Українського інституту книги, агенція Info Sapiens оприлюднила такі результати: ніколи не читають - 34%; щодня читають - лише 16%. До того ж 73% респондентів ніколи не читають електронних книжок, а 72% не слухають їх у аудіо форматі.
І хоча кожне подібне дослідження є неповним і контраверсійним, однак це уможливлює розуміння певних тенденцій суспільного (не)розвитку.
Адже потрібен не тільки кількісний, але й україноцентричний орієнтир читання для посилення професійних, громадянських, культурних компетентностей народу. І це не є черговим політично-педагогічним актом «фразеологічного патріотизму» (за І.Франком), а нагальною необхідністю, спричинену суворими й сумними реаліями.
Бо в іншому разі буде повторюватися для Українського народу його одвічна біда, про яку у розлогій передмові С.Єфремов в зболено напише, згадуючи слова українського письменника: «Чудний наш народ, і сильний і сумний… Мав героїв і ніхто їх не знав… Усе життя любив волю – і все життя жив рабом… Утворив багатство пісні – сам її не знає».
І хоча зараз і спостерігаються певні суттєві зрушення в питанні мови читання (у 2024 році 76% прочитаних українцями книжок були україномовними — у 2023-му цей показник сягав лише 57%), але дуже помітними стали тривожні тенденції, які набирають злотворних обертів. Адже дослідження, проведене 2025 року Державною службою якості освіти спільно з Уповноваженим із захисту державної мови, що 40% (!) учнів під час перерв у школі продовжують спілкуватися російською мовою, а 30% – вдома та з друзями поза навчальним закладом.
Різко зменшується частка школярів, які вважають українську мову рідною (з 71% у 2024 році до 64% у 2025-му). Серед батьків — з 79% до 71%. У кожній сьомій школі – порушення мовного Закону. Не варто забувати, що історія шкільної справи – це історія держави і народу. Цю тему слід розглядати не інакше, а лише в контексті загрозливої проблеми національної безпеки.
І хоча в Києві ситуація нібито дещо «краща», але в столиці 35% школярів використовують російську або суржик на перервах у навчальних закладах, а 28% – вдома. Столиця демонструє спад у мовній самоідентифікації, коли українську визнають рідною тільки 68%.
На цьому загальнонаціональному тлі відповідальними особами чомусь формується достатньо спірний висновок - хоча «менше дітей вважають українську рідною, проте її вжиток зростає».
Насправді, стан справ є складним, тривалий час невирішуваним. Тому сьогодні кожному слід робити «своє». Освіті, владі, культурі, науці, книговидавцям, церкві, бізнесу громадянському суспільству необхідно бути єдиними, свято виконуючи Закон, не ігноруючи рішення Коституційного Суду від 14 грудня 1999 року про захист Української мови.
Треба, «йдучи в Європу», таки добре в цьому «вчитися» в Європи. Бо, наприклад, у Законі Польської Республіки “Про польську мову” (1999 р.) «захист польської мови є обов’язком всіх публічних органів та інституцій, обов’язком всіх громадян Польщі, оскільки польська мова є основним елементом національного самовизначення та багатством національної культури».
Так само мова для французів (Закон Тубона 1994 р.) - «основоположний елемент ідентичності та національної спадщини Франції, є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі та державної служби».
Їхній академік Моріс Дрюон стверджував, що той хто пише погано (французькою), погано мислить і, отже, погано править. А прем'єр-міністр Ліонел Жоспен, звертаючись свого часу до французьких учителів під час Х конгресу, назвав мову цементом республіки та цінністю, на якій збудована Французька Республіка. Створена ще 1635 року Французька Академія своїми «вічними» 40-ма найбільш поважними академіками століттями захищають і підтримують (як найвищий обов’язок) "чистоту" французької мови, утверджуючи національне самовираження через свою власну культуру.
Безсумнівно, що подібними механічними спробами, коли штрафують харківського таксиста за порушення мовного законодавства, чи формальним примусом і «обов’язковістю» української мови для чиновників, учителів та науковців справі не зарадиш. Особистий приклад «передніх рядів»! Наскрізна політична воля. Етична відповідальність за Український світ.
А ще - в Українську мову через зміст освіти і навчальні плани та програми слід ввести емоцію Серця і Розуму, запропонувавши народу, особливо учням та студентам, опановувати найкращі літературні, музичні, культурно-мистецькі, історичні, філософські, художні, педагогічні твори, визначні життєтворчі сторінки славетних українців, посилюючи водночас українознавчий контент інтернет-простору.
В Україні конче потрібна державна програма як друкування визначних українських творів, так і перекладу світової класики (в усіх її жанрах), не покладаючись тільки на самодіяльність та ініціативу приватних книговидавництв.
До цього ж слід з особливою відповідальністю ставитись до захисту національного інформаційного простору. Адже буває страшенно прикро, коли «наші» популярні блогери та топ-журналісти на четвертому році війни продовжують базікати та «цвенькати» по московському, засмічуючи і без цього затолочений московством і рашистським белькотанням національний обшир.
Українську мову варто не просто знати, але й шанувати та любити, захищаючи її як найвищу цінність. Бо Мова – це Свобода. Великий Олесь Гончар залишив нам своєрідний заповіт любові: «Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її».
На.Філіпчук.
Немає коментарів:
Дописати коментар