Письменник що пише про море, якщо робить репортаж з відкриття виставки про кіно, все одно залишається - письменником. Багато слів, купа деталей. Всі - важливі. Особливо, якщо мова про херсонську ойкумену. Антон Санченко написав смачно, бо добре знайомий з контекстом. У неділю - не гріх почитати. А потім собі запланувати відвідати музей Мистецький Арсенал. Виставка діє до кінця вересня.
Колонка 28 червня 2025
ЗАПАМ’ЯТАТИ ВСЕ
А цю виставку вчора відкрили в Мистецькому арсеналі з надувними кавунами на подіумі. Воно й не дивно, бо ця експозиція кураторки Катерини Ботанової має назву «Херсон. Степ тримає» й присвячена трьом фільмам режисера Романа Бондарчука (нашого Бондарчука) та продюсерки Дар’ї Аверченко – «Українські шерифи» (2015), «Вулкан» (2018) та «Редакція» (2024).
Головне, що я довідався з промови кураторки перед сотнею-другою запрошених на відкриття людей, у тому числі журналістів, це те що режисер і продюсерка – подружня пара. Отже, ця виставка ще й сімейний проект. І тоді стає зрозумілішим залучення до проекту також архівів херсонської газети «Вгору», до якої має безпосередній стосунок сценаристка цих фільмів пані Алла Тютюнник, за сумісництвом мама режисера. Це по-херсонськи тепло й по-домашньому. І мабуть ще й дозволяє Романові зекономити купу грошей на сценаріях, які йому пишуть мама й дружина. Якщо згадати інші кінематографічні династії, в однієї з яких Роман вчився на курсі Іллєнка, можна навіть узагальнити, що українське кіно – справа сімейна. Саме тому в ньому так багато любові. Катерина Ботанова сказала, що за час роботи над цією нетрадиційною виставкою, яка досі не мала аналогів в Арсеналі, просоталася цією любов’ю до українського Півдня й Херсонщини і вона.
Фільми Романа Бондарчука іноді важко однозначно віднести до ігрового чи документального кіна. В документальних (ну, так вирішили критики) «Українських шерифах» там є детективний сюжет, а саме «справа про сепаратизм», яку розслідують шерифи. Але експонати виставки щодо розпалювання сепаратизму російськими кураторами підтверджують, що справа документальна. А в ігрових «Вулкані» та «Редакції» (за перший з них Роман отримав Шевченківську премію) грають непрофесійні актори на автентичній херсонській натурі, в справжніх Олешківських пісках, а не на намитих земснарядом кучугурах на Козинці. Це робить ці фільми капсулами втрачених світів херсонського Лівобережжя. Для нас втрачених. Сподіваюся, і в окупації життя там якось триває.
Цей підхід, справжній Херсон і аматорські актори, притаманний Романові ще від дипломної роботи про херсонського таксиста, в якій поет Євген Яненко грав епізодичну роль поета Євгена Яненка – єдині кадри з Женею, що залишилися по його смерті. Просто тобі комеморативна практика.
Є такий увічнений актор і на цій виставці. В цьому випадку, актор професійний, київський. Це Василь Кухарський, який грав Пасічника. Дуже сильна роль непересічного актора, якому віриш, що він справді спілкується з духами. «Війна закінчиться тоді, коли на кожній хаті буде український прапор,» - кажуть йому духи предків. І додати нічого.
Василь був тяжко поранений на фронті й через три місяці помер в госпіталі. А в кіно він живий. Можна підійти до моніторів з епізодами на пасіці, одягнути навушники і слухати його низький хрипкий голос.
Пригадуючи інші подібні повідомлення про загиблих акторів, яких якось неспівмірно багато в стрічці, розумієш, що в Карпенка-Карого якось уміють виховувати перш за все патріотів. 20 років тому я писав оглядову статтю про чотирьох українських письменниць, і коли перечитав її зараз, виявив, що не виїхала за кордон ще до вторгнення тільки одна, якраз випускниця режисерського курсу в Карпенка-Карого. Трьох інших, з романо-германських факультетів, схоже цілеспрямовано готували до еміграції прямо в їхніх університетах.
Отож я вже заговорив, як виставка організована, на жаль, не можу згадати ким саме, але знайте, що на ній були свої сисадмін, звукорежисер і навіть архітектор.
Це поки незвичний, але логічний формат для виставки, присвяченої кіно. Ми якось дожили до часів, коли технічні засоби (монітори, проектори, планшети, колонки, навушники) дозволяють розбити фільм покадрово, пояснити на табличці з легендою, що в кадрі відбувається, запустити народний хор в звукову доріжку (чомусь в фільмах Романа присутні саме народні хори) в залі й відійти в бік, щоб публіка вже сама взаємодіяла з цим інтерактивом. Але це ще не все. Від фільмів Романа й Дар’ї залишився реквізит – кіоски преси, сторожові вишки, паркани зі штахетника, потерті крісла, намети, стіни з характерного херсонського ракушняка і навіть автомобіль Жигулі – «принц на копієчці». І всі ці артефакти формують простір виставки. Правда, сигналити класксоном на Жигулях не дають.
Особливо мене потішили оті потерті (розкладні?) крісла й дивани, в які можна сісти й дивитися на моніторі епізоди в таврійських хатах з отого ракушняка, обкладеного силікатною цеглою, з цими радянськими покоцаними меблями в кадрі. Повний ефект присутності. Ти неначе сидиш в одній кімнаті з героями кіна, просто по інший бік екрану. А ще - «портфель з компроматом». В «Редакції» старий комуніст передає журналісту портфель з компроматом на всю верхівку Херсона. Старий шкіряний саквояж – і все. І лише на виставці творці показали вміст того портфеля: бобіни з магнітною плівкою, розсохлі аудіокасети, які вже нікоди засунути, вицвілі записи в блокнотах, полинялі чорнобілі фото – вже їхній стан свідчить, що небезпека від цього компромату сильно перебільшена. А в людини на це життя пішло.
Життя іншої людини, дотичної до виставки, до газети «Вгору», - фотографа Андрія Матросова – пішло на знімкування буденного херсонського життя впродовж тридцяти років. З цих стендів можна в минулому часі дізнатися, як в Херсоні доїхати на море, - до Скадовська, Лазурного чи Залізного Порту (а, ще ж Генічеськ!) по ще не зруйнованому Антонівському мосту; як поїсти на пляжі солодкої пахлави й покатати дитину на клячі з професійним фото; як не загинути в перестрілці маршрутчиків, один з яких підібрав не своїх пасажирів; як правильно здати на металобрухт труби зрошення з дощової установки «Фрегат» і ще багато суто херсонських секретів життя і виживання в хвацькі 90-і.
Саме з цих неприкрашених і неретушованих фото стає зрозуміло, що нам не було часу задуматись, якою ж, попри весь цей критицизм, була любимою й обжитою наша втрачена Атлантида, наша Таврія. Залип на виставці на панорамі силікатного палацу в плавнях – химерного, еклектичного, з херсонськими уявленнями про пшонка-стайл, з басейнами і павичами, який у фільмі промайнув за якусь мить, не давши можливості це порозглядати. А це цілком музейний експонат. Тут цей суворий витвір таврійської архітектури – головний герой в кадрі. І саме він вже, вочевидь, втрачений під час вселенського потопу, який пережив Херсон після підриву Каховської ГЕС, точно як Атлантида. Сама ще неушкоджена Каховська ГЕС теж зазнімкована Романом в кіно, тільки в іншому – у «Вулкані», який знімався в Бериславі. А за панування над цими островами, з яких звільняють викрадену депутатом дівчину в «Редакції», зараз рубляться з пушкіністами ЗСУ й прикордонники. Один з них щойно привітав мене з Днем Конституції.
Виставка займає п’ять залів – великих, арсенальських – і в останньому можна сісти в крісло-мішок і дивитися на закільцьовані дніпровські береги, що пропливають за бортом херсонського річкового трамвайчика – по сюжету пара закоханих кудись тим трамвайчиком їдуть, і хлопець показує дівчині найблатніше на всьому трамвайчику місце. Якщо ви такого місця не знали, і, як лох, просто сиділи на дерев’яній лаві в салоні – саме час відвідати виставку за фільмами Романа Бондарчука.
Джеймс Джойс колись сказав, що пише таким чином, щоб за його книжками можна було відновити Дублін, якщо він раптом зникне. За фільмами Романа можна відновити Херсон, схоже нам ця опція після перемоги знадобиться.
З моїх прискіпувань – хотілось би мати якийсь прес-реліз або програмку про таку масштабну подію з такою великою кількістю виконавців, бо хочеш подякувати команді Мистецького арсеналу, а не знаєш, кому саме.
Завтра, 29 червня, в неділю, о 14:00 буде авторська екскурсія Романа та Дар’ї по виставці, і ви зможете спитати в самого режисера, де треба їздити на трамвайчику.
PS. Якби хто хотів підтримати щосуботні колонки Антона Санченка, номер картки у першому коменті
4149 6090 0636 5110
Немає коментарів:
Дописати коментар